Ярослав Трінчук - Заручники містерії та абсурду

– Світ нині, синку, дуже складний. Не виключено, що скоро тобі доведеться робити «щось значне», як ти кажеш, але воно тобі радості не принесе.

– Що ви маєте на увазі?

– Що тобі доведеться скидати бомби.

– Ви мене вчили захищати Батьківщину. Надіюся, їх свист бентежити мене не буде.

– Олександре, свист бомб бентежить… Уже тому, що їх скидати доводиться на голови невинних.

– Але ж…

– Політики говорять, що то вороги… Та ми знаємо, що воно не так.

– Це ж злочин…

– Шкода, та політики тим не переймаються. – Він знову зупинився. Подивився учневі в вічі і тихо сказав: – Мені здається, що людство зовсім здичавіло.

Олександр витримав погляд і твердо відповів:

– Я не буду задумуватися над проблемами людства. Для того є фахівці. Я виконую певну функцію, і, що інтересно, це мені подобається. Здається, я повторюю ваші слова?

– Останнім часом у мене виникають сумніви. Те, що ми напали на Афганістан, є великою помилкою. – Помовчав трохи, а потім зі злістю додав: – Вони, гади, своїх дітей туди не посилають.

Спочатку Олександр ніби не почув. А потім зробив вигляд, що він сприйняв це як жарт.

– У вас сумніви?! Ростиславе Модестовичу, ви мене здивували.

– Я навчив тебе літати. У всякому разі, я так думаю. Але воно не зовсім те. Тепер я точно знаю, що навчив тебе убивати. Що ти й робитимеш скоро. І з задоволенням. – Ростислав Модестович говорив тихо. Підкреслено тихо.

Олександр зупинився. В його очах написалося здивування.

– Я ніколи не думав про таке.

– Про мої сумніви ти повинен донести у КГБ… І мене відправлять у відставку. Здається, я втомився вже.

– Ростиславе Модестовичу, ви мене образили.

– Олександре. Ти повинен донести. Ти професіонал і розумієш, що таке офіцерська честь.

– Товаришу майоре, у мене є свій власний кодекс честі. А він забороняє зраджувати учителя і друга. Навіть якщо заради цього мені довелося б пожертвувати власною свободою або власним життям.

– Не говори так, Олександре. Людина здебільшого говорить щиро, але поступає – відповідно до конкретної ситуації. Ти не знаєш, у якій ситуації можеш опинитися завтра.

– Ростиславе Модестовичу, не сумнівайтесь у мені.

– Якби я в тобі сумнівався, то не розмовляв би зараз з тобою. Але запам’ятай: за гарними словами не завжди гарні вчинки, – майор поклав руку учневі на плече, усміхнувся і сказав: – Пообідаємо сьогодні разом.

– З задоволенням. Тільки прошу вас: більше не говорімо про…

– Як скажеш… Тільки йдемо не до нашої їдальні, поїдемо до ресторану. У нас є звільнення до 23 години.

– Прекрасно.

– Я тобі підготував сюрприз.

– Ростиславе Модестовичу, ви мене розбещуєте. Недавно я отримав од вас подарунок, сьогодні готуєте сюрприз. Це не даремне.

– Маєш рацію. Це не даремне.

– Чим я розплачуся з вами?

– Тим, що вважатимеш себе боржником.

– Людина вічний боржник. Але бути у боргу перед вами – то велика честь.

– Запам’ятай нашу розмову.

– Я не тільки цю запам’ятаю. Усі наші розмови були змістовними.

Вони вийшли за територію аеродрому. Перед їхніми очима розлігся безкрайній степ. Обрій ген як далеко.

Майор побачив авто, що мчалося по шосе до аеродрому.

– Он машина. Зупини її.

Олександр махнув рукою і машина під’їхала.

Чоловіки сіли і скоро були уже в містечку.

Ресторан охайний, чистий, столики накриті білими скатертинами, людей мало. Справа від входу столик на шість персон.

Офіціант з’явився як з-під землі.

– Які ваші розпорядження, Ростиславе Модестовичу? – спитав ввічливо.

– Накривай стіл і запрошуй гостей.

Офіціант відчинив двері, і через мить з кімнати до залу увійшли чотири дівчини.

Ростислав Модестович підійшов до них, привітався і відрекомендував друга:

– Олександр Коломієць, льотчик.

Дівчата подали руки і, з зацікавленням розглядаючи його, назвалися.

– Ольга.

– Світлана.

– Марія.

– Тетяна.

– Готовий квартет, – пожартував Олександр.

Дівчата засміялися, а майор сказав:

– Олександре, це і є столичний квартет.

– Так?!

– І сьогодні ми послухаємо гарну музику.

Олександр збентежився. Він не любив артистів, але до високого мистецтва ставився з пієтетом. Спочатку подумав, що командир жартує, як то бувало не раз – дівчата ж бо молоді дуже. Та майор сказав:

– Ольга – перша скрипка, Світлана – друга, Марія – альт, Тетяна – віолончель.

– Я б не повірив. Ви схожі скоріше на студентів ніж на музикантів, котрі виконують класику.