Стівен Кінг - Що впало, те пропало

Піт подивився на годинник.

– Містер Рікер? Напевно, я ще встигну на автобус, якщо покваплюсь.

Містер Рікер своїм кумедним побожним жестом помахав руками.

– Біжи, звичайно ж. Я просто хотів подякувати тобі за таку гарну роботу… І дати дружню пораду: коли наступного року готуватимеш інші – а потім і в коледжі, – не дозволяй доброму серцю затьмарювати свій критичний погляд. Критичний погляд завжди має бути холодним і чистим.

– Не дозволю, – пообіцяв Піт і вибіг із кабінету.

Менш за все йому хотілось обговорювати з містером Рікером імовірність того, що злодії, які позбавили життя Джона Ротстайна, могли разом із грошима забрати неопубліковані рукописи й знищити їх, вирішивши, що вони нічого не варті. Декілька разів Піт подумував здати рукописи в поліцію, але це майже напевно означало, що батьки таки дізнаються про джерело загадкової готівки. Зрештою, записники були не тільки літературним скарбом, але ще й речовим доказом злочину. Але це був старий злочин, давня історія, яку краще не ворушити.

Чи не так?

На автобус він, звичайно ж, не встиг, і це означало, що доведеться дві милі йти додому пішки. Піт був не проти. Він усе ще сяяв від похвали містера Рікера, і йому багато про що треба було подумати. Переважно про неопубліковані роботи Ротстайна. Ці розповіді, думав він, дуже різнорідні, і лише деякі з них можна назвати справді гарними, а поетичні спроби, на думку Піта, були, м’яко кажучи, і зовсім слабкими. Але ці два останніх романи про Джиммі Ґолда були… золотими. Спираючись на деякі факти, розкидані по романах, Піт дійшов висновку, що останній із них, той, де Джиммі піднімає палаючий прапор під час вашингтонського мирного мітингу, було завершено десь у 1973-му, оскільки події роману закінчуються, коли Ніксон іще був президентом. Те, що Ротстайн так і не опублікував останні книги про Ґолда (плюс іще один роман про Громадянську війну), вражало Піта. Вони були такими гарними!

Піт брав із горища лише один записник у молескіновій палітурці й читав його в себе в кімнаті за зачиненими дверима, прислухаючись, чи не наближається хтось із родини. Він завжди тримав напоготові ще якусь книгу, яку, почувши за дверима кроки, тієї ж миті розгортав, ховаючи рукопис під матрац. Одного разу він таки ускочив. Це була Тіна, яка, на лихо, мала звичку ходити будинком у шкарпетках, запитала, відчинивши двері:

– Що це?

– Не твоє діло, – відповів він, ховаючи записник під подушку. – І, якщо писнеш мамі чи татові, отримаєш у мене.

– Порнуха?

– Ні! – Хоча в містера Ротстайна деінде траплялись аж занадто яскраві сцени, особливо якщо врахувати, що вони були написані підстаркуватою людиною. Наприклад, той епізод, коли Джиммі й ті дві дівчини-хіппі…

– Тоді чому ти не хочеш, щоб я це побачила?

– Тому що це особисте.

Її очі спалахнули.

– Це твоє? Ти що, пишеш книжку?

– Може, і пишу. Що з того?

– Круто! А про що?

– Про те, як жучки займаються сексом.

Вона захихотіла.

– Ти ж сказав, що це не порнуха. Можна мені почитати, коли закінчиш?

– Подивимось. Тільки не патякай, добре?

Вона погодилася, а про Тіну можна було сказати одне: вона майже ніколи не порушувала обіцянок. Відтоді минуло два роки, і Піт не сумнівався, що вона давно забула про той випадок.

На сяючому десятишвидкісному велосипеді підкотив Біллі Веббер.

– Здоров був, Сауберсе! – як майже всі інші (за винятком містера Рікера), Біллі вимовляв його прізвище як Собберс , а не САУ-берс , але яка різниця – усе одно лайно, а не прізвище, як не крути. – Що робиш улітку?

– Працюю в бібліотеці на Гарнер-стрит.

– Досі?

– Умовив їх на двадцять годин на тиждень.

– Дідько, чуваче, ти ще занадто молодий, щоб за зарплатню горбатитися.

– Та я сам хочу, – сказав Піт, і це було правдою. Бібліотека, крім різних приємних привілеїв, надавала ще й безкоштовний комп’ютерний час, коли можна було працювати, не хвилюючись, що хтось почне заглядати тобі через плече. – А ти?

– Збираюся їхати до Мейну на наше літнє місце. Озеро Чайна. Багато симпатичних дівчат у бікіні, і ті, що з Массачусетсу, знають, що робити.

«Тоді, може, вони чогось навчать тебе», – уїдливо подумав Піт, але, коли Біллі виставив долоню, ляснув її своєю і проводив його поглядом, не без заздрощів. Десятишвидкісний ровер, дорогі кросівки «Найк», літній відпочинок у Мейні – схоже, дехто вже оговтався після кризи. А може, їх криза й зовсім не торкнулася. Чого не скажеш про родину Сауберсів. Вони, звісно, не були жебраками, але…