І все ж, як містер Рікер говорив щонайменше один раз на кожному уроці. І все ж таки! Треба було подумати про Тіну, а це дуже велике і все ж таки. Деякі з її подруг, що до переїзду жили по сусідству, включаючи Барбару Робінсон, яку Тіна обожнювала, вступали до Чапел-ридж, приватної школи зі зразковою репутацією. Випускникам Чапел-ридж були відчинені двері в будь-який гарний коледж. Мати якось сказала Тіні, що вони з татом не зможуть собі дозволити відправити її туди одразу після середньої школи. Можливо, вона змогла б почати відвідувати її з другого курсу, якщо їхні грошові справи підуть угору.
– Але я тоді нікого там не знатиму, – відповіла Тіна й заплакала.
– Там буде Барбара Робінсон, – сказала мама, і за її голосом Піт (який слухав із сусідньої кімнати) зрозумів, що вона сама ось-ось заплаче. – А ще Хільда та Бетсі.
Але Тінсі була трохи молодша за цих дівчаток, і Піт знав, що у Вест Сайді тільки з Барбарою його сестра дружила по-справжньому. Хільда Карвер і Бетсі Девітт, напевно, уже й не пам’ятали її. Як не згадає її і Барбара за рік-два. Їхня мати, схоже, забула, яка серйозна штука середня школа і як швидко спогади про твоїх колишніх друзів зникають із твоєї пам’яті, коли ти там опиняєшся.
Відповідь Тіни напрочуд коротко підсумувала всі ці думки:
– Ага, тільки вони не впізнають мене.
– Тіно…
– У вас є ці гроші! – закричала Тіна. – Ці незрозумілі гроші, які надходять щомісяця! Чому не можна трошки витратити на мене, щоб я пішла до Чапел-ридж?
– Тому що ми досі не оговталися після важких часів, сонечко.
На це Тіна не змогла нічого заперечити, бо мама казала правду.
Його власні плани на коледж були ще одним і все ж таки. Піт знав, що деякі його друзі, якщо не більшість, уявляли коледж чимось далеким, як інші планети Сонячної системи, але якщо він планував потрапити до гарного закладу (Браун, нашіптував йому внутрішній голос, англійська література в Браун), то треба було подавати документи заздалегідь, під час першого семестру в школі. Сама подача документів була безкоштовною, як і літні курси, на які йому доведеться піти, якщо він хоче заробити хоча б 670 балів із математики на відбірковому тестуванні. Він підробляв у бібліотеці на Гарнер-стрит, але на тридцять п’ять баксів на тиждень особливо не порозкошуєш.
Татів бізнес розширився настільки, що він почав подумувати про те, щоб завести офіс у діловому районі міста, і це було і все ж таки номер три. Якесь недороге приміщення на верхньому поверсі й близькість до місць, де вирує життя, звичайно, принесло б дивіденди, але це вимагало вкладення грошей, а Піт знав – хоч ніхто не говорив про це вголос, – що тато розраховував на загадкову готівку, щоб витримати перехідний період. Вони всі поступово стали залежними від загадкової готівки, і тільки один Піт знав, що вона закінчиться до того, як завершиться 2014 рік.
Ну, звісно, він сам трохи витратив. Не так уже й багато – це викликало б питання, – але сотню туди, сотню сюди. Блейзер і легкі шкіряні туфлі для поїздки з класом до Вашингтона. Кілька компакт-дисків. І книги. Він став справжнім книжковим хробаком після того, як прочитав записники й полюбив Джона Ротстайна. Почав він з єврейських сучасників Ротстайна, таких як Філіп Рот, Сол Беллоу, Ірвін Шоу («Молоді леви» Піт уважав офігенно класним романом і не розумів, чому він не визнається класикою), а вже від них став відходити в різні боки. Він завжди купував книги в м’яких обкладинках, але й ті останнім часом коштували по дванадцять-чотирнадцять доларів, якщо не щастило знайти вживаний примірник.
«Переможець на дерев’яній конячці» залишив відгук у його душі, о так, ще і який, бо Піт сам чув, як його власний будинок шепоче: « Потрібні гроші …» А вже дуже скоро грошей стане менше. Але ж гроші – це не все, що зберігала в собі та скриня, адже так?
Це було ще одне і все ж таки. Те, про що Піт Сауберс щодня думав дедалі більше.
Наприкінці навчального року потрібно було здати наукову роботу з курсу Галопом по Європах, і Піт написав на шістнадцяти сторінках аналіз трилогії про Джиммі Ґолда, у якій цитати з різних оглядів змішав зі словами самого Ротстайна з нечисленних інтерв’ю, які він дав до того, як перетворився на відлюдника та сховався від світу на фермі в Нью-Гемпширі. Закінчив Піт згадкою про рейд німецькими таборами смерті, який здійснив Ротстайн як репортер «Нью-Йорк Геральд» за чотири роки до публікації першої книжки про Джиммі Ґолда.
«Я вважаю це найважливішою подією в житті містера Ротстайна, – написав Піт. – Напевно, у його письменницькому житті. Пошуки сенсу життя завжди приводять Джиммі до того, що містер Ротстайн побачив у тих таборах, й ось чому, коли Джиммі намагається жити життям американського громадянина, він завжди відчуває внутрішню порожнечу. Як на мене, найкраще це показано, коли він кидає попільничку в телевізор у романі «Утікач зменшує оберти». Робить він це під час спеціального репортажу Сі-Бі-Ес про голокост».
Читать дальше