Стівен Кінг - Мізері

«А поки тебе не буде, я подбаю про ті кляті риски на одвірку. А коли розберуся з ними, стану шукати спосіб забратися звідси на хрін, Енні. Бо я вже трохи втомився від твоєї гостинності».

Пол натягнуто посміхнувся.

— Сімнадцять центів, напевне, знайдуться в тумбочці біля мого ліжка, — додав він.

Енні Вілкс мала власні принципи й чітко їх дотримувалася, якими б дивними вони не були. Вона могла напоїти Пола брудною водою з відра, могла не давати ліків, прирікаючи його на страждання, могла закувати в наручники та запхати до рота ганчірку, що смерділа полірувальним воском, і, зрештою, вона змусила його спалити єдиний примірник нового роману. Але Енні не змогла витягнути гроші з чужого гаманця. Вона принесла його Полу (старий потертий «Лорд Бакстон», який був у нього ще з коледжу) та вклала до рук.

Будь- які документи, що засвідчували особу Пола, зникли. Ними Енні не погребувала. Він не став питати про їхню долю. Здавалося, так буде краще.

Посвідчення пропали, але гроші були на місці — свіжі, хрумкі банкноти, здебільшого номіналом у п’ятдесят доларів. Пол здивувався, коли в уяві постала ясна, але дещо зловісна картина: за день до закінчення «Швидких автівок» він під’їжджає на своєму «камаро» до віконця Боулдерського банку та подає чек на чотириста п’ятдесят доларів. Отримує готівку, ставить підпис на квитанції та кладе її назад у тацю (і йому здається, що чорнороби в заводських цехах уже гомонять про відпустку). Чоловік, який здійснив тоді цю операцію, був вільним, здоровим, добре почувався та гадки не мав цінувати маленькі радощі життя. Той чоловік зацікавлено поглядав на касирку — високу блондинку в червоній сукні, що ревно підкреслювала її принадливі вигини. Жінка також оглядала його з інтересом. Пол загадався, що би вона подумала про цього чоловіка зараз — легшого на сорок фунтів, старшого на десять років, з двома покрученими, нікчемними жахіттями замість ніг?

— Поле?

Він глянув на Енні, досі стискаючи в руці гроші. Загалом у гаманці виявилося чотириста двадцять доларів.

— Так?

Вона знову дивилася на Пола тим самим ніжним, материнським поглядом, від якого він ніяковів. Можливо, через суцільну, щільну чорноту, що пролягала по інший бік її очей.

— Ти що, плачеш, Поле?

Він провів рукою по щоці — дійсно, пальці були мокрі. Він посміхнувся та простягнув їй гроші:

— Розчулився трохи. Думав про те, скільки добра ти мені зробила. Гадаю, більшість людей не зрозуміє… але я знаю.

Очі Енні також бриніли від сліз, коли вона нахилилася та ніжно поцілувала Пола в губи. Він відчув її дихання, її запах, що походив із темних, затхлих камер у її нутрі, схожий на сморід мертвої риби. Він був у тисячу разів гірший за смако-запах брудної ганчірки. Пол згадав її подих,

( «!дихай чорт забирай ДИХАЙ!» )

що колись увірвався в його горло, наче вітер із самого пекла. Шлунок звело судомою, але Пол усміхнувся до Енні.

— Я люблю тебе, мій милий, — сказала вона.

— Ти не посадиш мене в крісло перед тим, як підеш? Я хочу писати.

— Звісно, — відповіла вона й обійняла його, — звісно, мій милий.

Ніжності Енні вистачило лише на поцілунок, бо коли вона вийшла з кімнати, то замкнула за собою двері. Проте це не становило проблеми для Пола. Цього разу він не знемагав від болю та ломки. А ще він запопадливо зібрав був із підлоги чотири шпильки та запхнув їх під матрац до пігулок, наче білочка, що запасалась горішками на зиму.

Коли Пол переконався, що Енні поїхала, а не вештається навколо будинку, перевіряючи, чи він не «лаштує каверз» (іще один вілксизм у його лексиконі), він підкотив візок до ліжка та дістав шпильки. Прихопивши графин із водою та упаковку «Клінекс», що стояла на нічному столику, він поїхав до дверей. Хоча на перекинутій через бильця дошці вмостилася «Роял», обертати колеса було не важко — Пол уже добряче підкачав собі м’язи. Енні Вілкс, мабуть, здивувалася би, якби дізналася, наскільки сильними стали його руки, і Пол сподівався, що одного дня вона таки дізнається.

«Роял» була лайняною друкарською машинкою, проте гантель із неї вийшла непогана. Пол почав піднімати й опускати її кожного разу, як опинявся в кріслі, а Енні виходила з кімнати. П’ять підйомів на шість дюймів — от і все, на що він спромігся з самого початку. Тепер він робив вісімнадцять-двадцять підйомів без перепочинку. Непогано, зважаючи на те, що ця байстрючка важила принаймні п’ятдесят фунтів.