Стівен Кінг - Мізері

— Ой, Поле… — сказала Енні, поглядаючи на нього знічено, проте задоволено. — Я не можу брати гроші в тебе …

— Вони вже не мої, - посміхнувся Пол, надаючи своєму обличчю виразу «нумо, крихітко, я ж тебе люблю!», а подумки розмірковуючи: «Чого я дійсно хочу, так це щоби ти позабувала все на світі, а я отримав змогу дістатися до одного з твоїх кухонних ножів. Будь певна, мені не забракне сил і жвавості скористатися ним. Ти горітимеш у пеклі секунд десять, поки не помреш».

— Вони твої. Можеш вважати це першим внеском за лікування, якщо хочеш, — сказав він, помовчав і зрештою ризикнув додати: — Якщо тобі здається, що я не відчуваю жодної подяки за врятоване життя, то ти й справді божевільна.

— Поле… Ну, я не знаю…

Він посміхнувся ще ширше і спробував ( «Боже, поможи мені» ) щиросердно передати чарівливість своїх намірів.

— Я серйозно. Ти врятувала життя не лише мені — якби не ти, Мізері би й досі лежала у своїй могилі.

Тепер Енні сяяла від радості та геть забула про папірець, який тримала в руці.

— А ще ти побачила всі мої вади, допомогла стати на шлях істини. За це я тобі винен набагато більше, ніж чотириста баксів. І, якщо ти не візьмеш гроші, я ображуся.

— Ну, я… гаразд… дякую.

— Це я тобі маю дякувати. Можна поглянути на той документ?

Вона віддала йому папірець без жодних заперечень. То було повідомлення про прострочення заборгованості з оплати податків. Попередження про арешт майна виявилося звичайною формальністю. Пол швидко пробіг очима текст, а потім віддав аркуш Енні.

— У тебе є гроші на рахунку?

Вона відвела погляд і відказала:

- Є трохи заощаджень, але не в банку. Я банкам не довіряю.

— Тут сказано, що на твоє майно буде накладено арешт, якщо ти не погасиш заборгованість до двадцять п’ятого березня. Яке сьогодні число?

Вона насупилася та глипнула на календар.

— Ой, лишенько! Це ж неправильна дата!

Енні відкинула сторінку. Хлопчик на санчатах пропав, і з цього приводу Пол відчув безглуздий жаль. На березневій сторінці білий потічок стрімко прокладав собі дорогу між сніговими заметами.

Вілкс підсліпувато щулилася на календар і зрештою заявила:

— Двадцять п’яте березня — це сьогодні .

«Як пізно, Господи, як пізно, невже стільки часу минуло?» — подумав Пол і сказав:

— Ну звісно, ось чому він сюди приїхав…

«Він же не казав, що вони вже наклали арешт на твоє майно, Енні. Він намагався пояснити, що їм доведеться накласти арешт, як сьогодні до закриття банків ти не розв’яжеш калитку. Власне, чоловік намагався зробити тобі послугу».

— Але якщо ти встигнеш заплатити п’ятсот шість доларів до того…

- І сімнадцять центів, — обурено вставила Енні. — Не забувай про ці кукурікнуті сімнадцять центів.

— Гаразд, і сімнадцять центів. Якщо ти сплатиш борг сьогодні, до того як у місті позакриваються фінансові установи, то арешту не буде. І якщо городяни ставляться до тебе так, як ти кажеш, Енні…

— Вони мене ненавидять! Вони всі проти мене, Поле!

— …то вони зможуть підкопатися під тебе саме через податки. Погрожувати арештом майна за одне-єдине прострочення квартальної оплати — досить підозріла річ. Щось тут нечисто. Смердить аж до неба. А якщо ти пропустиш кілька оплат, вони зможуть забрати твій будинок та пустити його з аукціону. Звучить неймовірно, але юридично вони матимуть на це право.

Енні засміялася уривчастим, гавкаючим сміхом:

— Хай лише спробують! Я їм кишки випущу, ось що я тобі скажу! Ото так! Ото так- перетак !

— Зрештою, кишки випустять із тебе, — тихо вимовив Пол, — але справа не в тому.

— А в чому ?

— Певно, в Сайдвіндері знайдуться люди, які роками не сплачують податків. І ніхто не забирає їхні будинки, ніхто не виставляє їхнє майно на аукціон у міській ратуші. Найгірше, що може трапитися з такими громадянами, це відключення водопостачання. Візьмемо для прикладу Ройдманів, — зауважив Пол і пильно глянув на Енні. — Гадаєш, вони вчасно сплачують податки?

- Ота біла наволоч? — вискнула Енні. — Не сміши мене!

— Здається, вони хочуть тебе звідси вижити, Енні, - сказав Пол, і він дійсно так вважав.

— Я ніколи звідси не поїду! Лишуся туточки, їм на зло! Житиму туточки й плюватиму їм просто в очі!

— Ти знайдеш іще сто шість баксів, до тих чотирьох сотень із гаманця?

— Так, — обережно, проте з полегшенням відповіла вона.

— Добре, — сказав Пол. — Тоді я раджу сплатити цей довбаний податок не пізніше, ніж сьогодні.