Тесс Ґеррітсен - Клуб «Мефісто»

Щось у неї в очах змусило його повільно відкинутися на спинку стільця, відступаючи.

– Вважаєте О’Доннел підозрюваною?

– Я їй не довіряю. Вона найманка для поганців. Заплатіть їй за свідчення, вона піде до суду й захищатиме хоч якого вбивцю. Заявлятиме, що він зазнав неврологічної шкоди, не відповідає за власні дії й місце йому в лікарні, а не за ґратами.

Маркетт додав:

– Правоохоронці її не люблять, докторе Цукере. Ніде.

– Слухайте, навіть якби ми її любили, – продовжила Джейн, – однаково маємо запитання без відповідей. Чому вбивця телефонував їй з місця злочину? Чому її не було вдома? Чому вона не каже нам, де була?

– Бо знає про ваше вороже ставлення.

«Вона не уявляє, якою ворожою я можу бути».

– Детективе Ріццолі, ви хочете сказати, що докторка О’Доннел пов’язана з цим убивством?

– Ні. Але вона цілком може ним скористатися. Отримати з нього прибуток. Хоче вона того чи ні, вона на це надихнула.

– Як?

– Знаєте, як домашні коти іноді вбивають мишей і приносять господарям додому, наче якесь приношення? Знак приязні?

– Гадаєте, наш убивця намагається вразити О’Доннел.

– Саме тому він їй зателефонував. Тому так ретельно продумав місце злочину – щоб збудити її цікавість. Тоді, щоб переконатися, що його робота не залишиться без уваги, він набирає 911. А за кілька годин, коли ми вже стоїмо в кухні, телефонує в будинок із таксофона, щоб переконатися, що ми там. Злочинець утягує нас усіх. Правоохоронців. І О’Доннел.

Маркетт запитав:

– Вона усвідомлює, у якій небезпеці перебуває? У фокусі уваги вбивці?

– Це її начебто не дуже вразило.

– Що ж може налякати цю жінку?

– Можливо, надісланий ним знак приязні. Еквівалент мертвої миші. – Джейн помовчала. – Не забуваймо, ми досі не знаємо, де кисть Лорі-Енн Такер.

Джейн не могла викинути з голови цю кисть, коли, стоячи в себе на кухні, нарізала холодну курятину для пізнього перекусу. Вона віднесла їжу до столу, де сидів її зазвичай бездоганно охайний чоловік: засукані рукави, дитяча слина на комірці. Чи є щось сексуальніше за чоловіка, який терпляче чекає, поки відригне його дочка? Реджина голосно ригнула, Гебріел засміявся. Прекрасна, досконала мить: вони разом, цілі й здорові.

Тоді Джейн опустила погляд на нарізану курку й подумала про те, що лежало на іншій тарілці, на столі іншої жінки. І відсунула тарілку геть.

«Ми всі просто м’ясо. Курятина. Чи яловичина».

– Гадав, ти голодна, – сказав Гебріел.

– Здається, передумала. Раптом курка перестала бути апетитною.

– Через цю справу, так?

– Якби ж я могла про неї не думати.

– Бачив досьє, яке ти принесла додому. Не зміг утриматися, подивився. Мене це теж бентежило б.

Джейн похитала головою.

– У тебе ж наче відпустка. Нащо ти дивишся фото з розтину?

– Знімки просто лежали на столі. – Він поклав Реджину до колиски. – Хочеш це обговорити? Можеш виговоритися переді мною, якщо так тобі стане краще.

Вона глянула на доньку, яка насторожено за ними пильнувала, і раптом засміялася.

– Боже, коли вона підросте й усе розумітиме, ну й сімейні розмови в нас будуть. Дорогенька, то скільки безголових трупів ти бачила сьогодні?

– Зараз вона нас не розуміє. Тож говори зі мною.

Джейн підвелася, підійшла до холодильника, дістала пляшку елю, зняла кришку.

– Джейн?

– Ти справді хочеш подробиць?

– Я хочу знати, що тебе так турбує.

– Ти бачив фото, тож знаєш, що мене турбує. – Вона знову сіла, зробила великий ковток пива й тихо мовила, дивлячись на пляшку, вкриту краплинами конденсату: – Мені здається, що мати дітей – це нерозважливо. Любиш їх, виховуєш, а тоді дивишся, як вони йдуть від тебе у світ, де їх кривдять. Де вони зустрічають людей на кшталт…

«На кшталт Воррена Гойта» – так вона думала, але вголос цього не сказала; вона майже ніколи не називала його імені вголос. Наче так можна було прикликати самого диявола.

Раптом задзижчав домофон, жінка різко виструнчилася. Глянула на годинник на стіні.

– Десята тридцять.

– Я гляну, хто там. – Гебріел пішов до вітальні, натиснув на кнопку. – Так?

Пролунав неочікуваний голос.

– Це я, – промовила мати Джейн.

– Піднімайтеся, місіс Ріццолі, – відповів Гебріел і впустив її. Кинув здивований погляд на дружину. – Так пізно. Що вона тут робить?

– Я вже боюся питати.

Вони почули кроки Анджели на сходах, повільніші й важчі, ніж завжди, у супроводі гупання, наче вона щось тягла за собою. Тільки на сходовому майданчику другого поверху вони побачили, що це було.