Жан-Крістоф Ґранже - Ліс духів

Перрая струснув головою, а тоді прогарчав:

– Чого ви хочете? Навіщо ви мене викликали?

– Я хочу знайти справжніх винуватців. Хто ховається за анонімними товариствами, що володіють будинком? Хто віддавав вам накази? Ви лише пішак, Перрая. А розплачуватиметеся за інших!

– Я не знаю. Я там ні з ким не знайомий.

– Перрая, вам світить щонайменше десять років за ґратами. І дострокового вам іще довго не отримати. А я можу вирішити, що ваш строк почнеться вже сьогодні – у вигляді тимчасового затримання.

Чоловік підвів погляд. Його очі зблиснули з-за сірої гущавини брів. Жанна відчувала, що він ось-ось заговорить. Вона висунула шухляду і взяла конверт А4 з цупкого паперу. Із нього вийняла чорно-білий знімок того ж формату.

– Тарак Алук, вісім років, помер через шість годин після госпіталізації. Задихнувся через судоми. Під час розтину виявилося, що концентрація свинцю в його органах у двадцять разів перевищувала рівень, який вважається токсичним. Яке враження, по-вашому, справлять ці світлини на суд?

Перрая відвів очі.

– Єдине, чим ви можете зараз собі зарадити, – це розділити відповідальність. Розповісти нам, хто ховається за анонімними товариствами, які віддають вам накази.

Чоловік не відповідав. Він сидів з опущеною головою, на шиї виблискував піт. Жанна бачила, як тремтять його плечі. Її й саму пробирали дрижаки через просяклу потом блузку. Почалася справжня баталія.

– Перрая, ви просидите за ґратами як мінімум п’ять років. Ви знаєте, що у в’язницях роблять з дітовбивцями?

– Та я ж не…

– Неважливо. Поповзуть чутки, і вас вважатимуть ледве не педофілом. Хто ховається за анонімними товариствами?

Перрая почухав потилицю.

– Я їх не знаю.

– Коли атмосфера почала згущуватися, ви точно мали поінформувати тих, хто приймає рішення.

– Я відправляв електронні листи.

– Кому?

– На адресу однієї фірми. Асоціації співвласників FIMA.

– Отже, вам хтось відповідав. Листи були без підпису?

– Так. Це рада директорів. Вони не хотіли напружуватись, от і все.

– І ви їх не попереджали? Не намагалися поспілкуватися з ними особисто?

Замість відповіді Перрая затулив обличчя руками. Жанна витягла протокол.

– Знаєте, що це?

– Ні.

– Це свідчення вашої секретарки, Сільвії Денуа.

Перрая відсахнувся. Жанна повела далі:

– Вона пригадує, що 17 липня 2003 року ви навідалися до будинку № 6 на авеню Жорж-Клемансо разом із власником будівлі.

– Вона помиляється.

– Перрая, ви користуєтесь абонементом компанії G7 [5] Паризька компанія таксі, заснована 1905 року. для пересування містом. Абонементом під назвою «Бізнес-клуб». Усі ваші поїздки реєструються в системі. Мені продовжувати?

Жодної відповіді.

– Сімнадцятого липня 2003 року ви замовили таксі, світло-сірий «мерседес» із номерними знаками 345 DSM 75. За два дні до того ви отримали перший звіт від експертів. І захотіли власноруч оцінити збитки. Стан здоров’я орендарів. Необхідні роботи.

Перрая кидав на Жанну короткі погляди. Його очі були скляні.

– Згідно з даними компанії G7, ви спершу заїхали на авеню Марсо. Будинок 45.

– Вже й не пам’ятаю.

– Авеню Марсо, 45 – це адреса FIMA. Тож можемо припустити, що ви заїхали до начальника асоціації співвласників. Водій чекав на вас двадцять хвилин. Вочевидь, саме стільки часу вам знадобилося для того, щоб переконати ту людину в серйозності ситуації й умовити поїхати з вами на місце. За ким ви заїжджали того дня? Кого ви покриваєте, месьє Перрая?

– Я не можу називати імен. Професійна таємниця.

Жанна грюкнула по столу.

– Дурниці. Ви не лікар і не адвокат. Хто очолює FIMA? За ким ви заїжджали, чорт забирай?

Перрая замкнувся. Він ніби зіщулився у своєму дорогому костюмі.

– Дюнан, – прошепотів чоловік. – Його звати Мішель Дюнан. Він мажоритарний акціонер як мінімум у двох з анонімних товариств, які володіють будинком. Фактично він і є справжнім власником.

Жанна недвозначно кивнула Клер, своїй секретарці. Час записувати: пішли свідчення.

– Того дня він поїхав із вами?

– Звичайно. Від цієї сраної історії пахло смаленим.

Жанна уявила собі цю картину. Липень 2003 року. Сонце. Спека. Як і сьогодні. Двоє ділків, що пітніють у своїх костюмчиках «Hugo Boss», боячись, що зграйка негрів порушить їхній комфорт, завадить їхньому успіху, їхнім схемам…

– Дюнан не прийняв рішення? Не міг же він не відреагувати.

– Він відреагував.

– І як же?

Чоловік знову завагався. Жанна наголосила: