Стівен Кінг - Чотири сезони

— Я.

— От тільки не кажи, що в тебе був час зробити фальшиву ксиву, коли тебе вже пресували слідаки, — сказав я. — Чи що ти її доробляв, коли тебе судили за…

— Ні, цього я тобі не скажу. Фальшиву ксиву робив мій друг Джим. Він почав після того, як відхилили мою першу апеляцію, і вже навесні п’ятдесятого майже все необхідне було в нього на руках.

— Це ж треба, який у тебе був близький друг. — Я ще не вирішив, наскільки можу в усе це вірити: повністю, частково чи не вірити зовсім. Але день був теплий, пригрівало сонечко, а оповідка була збіса добра. — Усе це на сто один процент незаконно, отак-от виправляти фальшивий паспорт.

— Він був близьким другом, — погодився Енді. — Ми разом пройшли війну. Франція, Німеччина, окупація. Він був добрим другом. Знав, що це незаконно, але також знав, що в цій країні зробити фальшиве посвідчення особи дуже легко й цілком безпечно. Він узяв мої гроші — мої гроші, на які було сплачено всі податки, щоб ними не надто цікавилася податкова, — та інвестував їх від імені Пітера Стівенса. Це було в п’ятдесят першому. Сьогодні сума становить триста сімдесят тисяч доларів плюс якийсь дріб’язок.

Напевно, моя щелепа з глухим стуком упала на груди, бо він усміхнувся.

— Уяви собі всі ті компанії, у які люди хотіли б вкласти гроші з п’ятдесятого року, й у цьому переліку неодмінно будуть дві-три з тих, у які вклався Пітер Стівенс. Якби я не втрапив сюди, то на сьогодні нажив би вже сім-вісім мільйонів баксів. Був би в мене «ролс-ройс»… і виразка шлунка завбільшки з портативний радіоприймач.

Його руки опустилися на землю й стали перетирати її, шукаючи ще камінців. Рухалися вони невтомно й граційно.

— Я сподівався на краще, але готувався до найгіршого. Лише це й більше нічого. Фальшиве ім’я потрібне було, щоб зберегти той маленький статок, який мені вдалося врятувати. Я сховав картини, перетягнувши їх у безпечне місце подалі від шляху просування урагану. От тільки не знав, що ураган… що все це затягнеться так надовго.

Якийсь час я мовчав. У голові ніяк не вкладалося, що цей низенький худорлявий чоловік у тюремній сіряві поряд зі мною міг мати більше грошей, ніж начальник Нортон з усіма його схемами здатен заробити до кінця свого нікчемного життя.

— Коли ти сказав, що можеш найняти адвоката, ти точно не жартував, — зрештою промовив я. — Та за такі бабки ти Клеренса Дерроу [33] Дерроу Клеренс (1857—1938) — американський юрист та один із керівників Американського союзу громадянських свобод. З ідейних міркувань виступав як адвокат на багатьох гучних судових процесах. міг найняти чи хто там за нього може ниньки зійти. То чому не найняв, Енді? Господи! Та ти б звідси вилетів, як ракета!

Енді всміхнувся. Та сама усмішка торкала його губи, коли він казав мені, що в них із дружиною ціле життя було попереду.

— Ні.

— Та хороший адвокат витяг би малого Вільямса з Кешмена, навіть якби той вищав і опирався, — не вгавав я. Мене вже понесло. — Ти б добився нового слухання, найняв приватних детективів, щоб пошукали того Блетча, і дав би просратися Нортону. Енді, чому ні?

— Бо я сам себе перехитрував. Якби я простягнув руки до грошей Пітера Стівенса з-за ґрат, то втратив би все до останнього центра. Мій друг Джим міг би все організувати, але Джим помер. Розумієш, у чому проблема?

Я зрозумів. Ті гроші могли бути для Енді рятівним містком, але вони, справді, наче іншій людині належали. У принципі, так і було. І якби ті акції, у які їх вклали, раптом стали б втрачати свою цінність, Енді нічого не зміг би вдіяти, крім як спостерігати за їхнім стрімким падінням, день у день відстежувати його на сторінці цінних паперів у газеті «Прес-геральд». «Таке воно життя, важке й прекрасне», — подумав я.

— Реде, я тобі зараз розкажу, що й до чого. У містечку Бакстон є велика сіножать. Ти ж знаєш, де Бакстон?

Я сказав, що знаю. Зовсім поряд зі Скарборо.

— Точно. А на північному краю цієї сіножаті є кам’яна стіна, така, як у вірші Роберта Фроста. І десь біля підніжжя тієї стіни лежить камінь, що на сінокосі в штаті Мен здається геть недоречним. То шмат вулканічного скла. До сорок сьомого він правив за прес-пап’є на столі в моєму кабінеті. У ту стіну його вклав мій друзяка Джим. Під ним лежить ключ. Той ключ відмикає банківську скриньку в портлендському відділенні банку «Каско».

— Оце ти попав, — сказав я. — Коли вмер твій друг Джим, податкова мусила відімкнути всі його банківські скриньки. Через виконавця його волі, звісно.