Рут Веа - У лісі-лісі темному

— Ти теж чула? — прошепотіла я.

Вона кивнула.

— Так, я спочатку подумала — то хвіртка в саду, проте ні. Це десь у будинку.

Позаду нас щось заскрипіло, ми обернулися і побачили Клер. Вона виходила з кімнати, потираючи очі.

— Що це?

— Тс-с-с, — зашепотіла Фло. — Щось унизу, послухайте.

Ми затамували подих.

Ік-к-к-к-к-к-к… клац!

— Це ж двері тарабанять від вітру, — позіхала Клер. Фло щосили захитала головою.

— Це в будинку. Який іще вітер у приміщенні? Хтось, мабуть, не зачинив двері.

— Неможливо, — відрізала Клер. — Я перевіряла.

Фло обхопила руками горло, тепер вона виглядала наляканою.

— Варто спуститися вниз, як гадаєте?

— Давайте розбудимо Тома, — запропонувала Клер. — Він високий, виглядає загрозливо.

Вона навшпиньки підійшла до його кімнати. Чутно було, як Клер трясла його та тихенько промовляла:

— Томе! Томе! У будинку якийсь гамір.

Він вийшов до нас, сонний та блідий. Ми повільно скрадалися сходами донизу.

Двері були відчинені, це одразу відчувалося, щойно спустилися на перший поверх. Холодно, як на Північному полюсі, вітер із кухні гуляв коридором. Фло одразу зблідла.

— Я беру рушницю, — вона так тихо прошепотіла, що я ледве розчула слова.

— Ти ж ніби казала, — чітко промовила Клер, — що в ній сліпі набої.

— Так і є, — гнівно відповіла Фло. — Але він не знає цього, правда ж?

Вона різко попрямувала до дверей вітальні.

— Томе, ти перший.

— Я? — налякано прошепотів Том. Закотив очі, повернув голову й тихо рушив до кімнати. Він мовчки кивнув, ми зітхнули й поспішно посунули слідом. У кімнаті нікого не було, лише місячне сяйво падало на блідий килим. Фло дотягнулася до рушниці над коминком і взяла її до рук. Обличчя бліде, проте рішуче.

— Ти впевнена, що вона не заряджена? — перепитала ще раз Клер.

— Цілковито. Проте якщо хтось тут таки є, це добряче його налякає.

— Якщо ти зі зброєю, я стоятиму позаду, — прошипів Том. — Сліпі там чи справжні.

— Гаразд.

Хоч би якої думки я була про Фло, у її мужності сумнівів не виникало. Якусь мить вона стояла в коридорі, її руки тряслися. Потім Фло глибоко та надривно вдихнула і щосили вдарила по кухонних дверях, вони аж відлетіли від вкритої плиткою стіни.

Нікого не було. Сяяв місяць, скляні двері кухні було відчинено, сніг залітав, вкриваючи плитку на підлозі.

Незважаючи на холодну плитку, Клер побігла до іншої частини кімнати.

— Сліди, погляньте, — вона вказала на галявину: великі сліди, як від чобіт чи ботів.

— Дідько, — Том зблід. — Що трапилося? — він повернувся до мене. — Ти ж виходила цими дверима. Ти що їх не зачинила?

— Я впевнена, що зачиняла, — намагалася згадати. Ніна пропонує допомогти, скажена Фло порядкує з посудом. Я чітко пам’ятала, що зачиняла на замок. — Я їх замкнула, я точно замкнула на замок.

— Може, ти просто погано замикала? — Фло напосілася на мене. У темряві місяця вона скидалася на статую з напруженим та непорушним мармуровим обличчям.

— Я зачиняла, — почала злитися. — У будь-якому разі, Клер, ти ж сказала, що все перевірила?

— Я погрюкала по всіх дверях, — вела Клер. Тіні навколо величезних очей нагадували синці. — Не перевіряла кожний замок. Якщо двері не відчинялися, отже, логічно, що вони замкнені.

— Я замкнула двері, — вперто повторювала. Фло видала якийсь лютий звук, що нагадував ричання. Потім вона засунула рушницю під руку і попрямувала нагору. — Я зачинила двері, — ще раз поглянула я на Тома та Клер. — Ви не вірите мені?

— Слухай, — мовила Клер, — ніхто не винен, — вона пішла до дверей і грюкнула ними, потім провернула ключ. — Зараз уже точно замкнені. Ходімо спати.

Ми потупцювали нагору, адреналін потроху спадав, натомість з’явилася нервозність. Я повернула на сходовий майданчик, Ніна стояла нагорі, спантеличено потираючи очі.

— Що трапилося? — запитала вона, коли я підійшла ближче. — Чому це Фло тут гасає з тим триклятим дробовиком?

— Ми налякалися, — коротко відповів Том, ступаючи позаду. — Хтось, — він глянув на мене, — не замкнув двері на кухні.

— Це не я, — вперто відказала.

— Нема різниці. Двері навстіж, ми почули гуркіт, на подвір’ї якісь сліди.

— Що за чортівня? — Ніна геть забула про сон, як і решта з нас. Вона потерла обличчя, відганяючи залишки сну. — Вони пішли? Щось пропало?

— Я нічого не помітив, — Том поглянув на нас із Клер. — Ви не помітили? Телевізор на місці. Усі громіздкі речі зосталися на своїх місцях. Гаманці не розкидали? Мій у мене в кімнаті.