Рут Веа - У лісі-лісі темному

«Але ти ніколи мене не знала», — мимоволі подумала й спохмурніла. Та звісно ж, вона мене знала. Вона мене знала з п’яти років. У тому й уся сіль — вона мене знала надто добре. Вона бачила крізь облицювання дорослості маленьке налякане худорляве дівча.

— Чому, Клер? — несподівано вирвалося. Вона підвела очі, до мене було звернене її чисте й бліде обличчя.

— Чому що?

— Чому я тут?

— Господи, — вона потупила погляд на руки. — Я знала, що ти запитаєш. Припускала, ти не повіриш, якщо я скажу: о, стільки років не бачились і таке інше.

Я похитала заперечливо головою.

— Це ж не тому, еге ж бо? У тебе було десять років, щоб знайти мене, лише одне твоє бажання. Чому зараз?

— Тому що, — вона глибоко вдихнула. Мене приголомшило, що вона хвилюється. У це важко було повірити. Я ніколи не бачила її іншою, окрім самовпевненою, навіть у п’ятирічному віці. Її погляд міг розплавити найсуворіше вчительське серце. Я думаю, це ще одна з причин нашої дружби — у ній було те, чого я так прагнула — цілковите володіння собою. Навіть стоячи в її тіні, я почувалася впевненіше. Але більше ні.

— Тому що… — повторила вона. Її облуплені багрові нігті спалахнули, червоні, наче кров. Її пальці стиснулися в кулак, світло від будинку відстрибнуло від нігтів на машину. — Бо я вважаю, ти заслуговуєш на те, щоби знати. Щоб тобі сказали це у вічі. Я пообіцяла. Пообіцяла собі, що скажу, дивлячись тобі у вічі.

— Що? — я нахилилася ближче.

Мені не було страшно, лише діймала цікавість. Я забула про брудне взуття, запах поту від одягу. Забула все, окрім схвильованого обличчя Клер, сповненого вразливості, якої ніколи досі я не бачила.

— Весілля, — вона знову поглянула на руки. — Точніше, той, із ким я одружуюся.

— Хто? — я запитала, а потім, щоб зняти напруженість, що вщерть заповнила автомобіль, додала. — Це ж не Рік, я завжди знала…

— Ні, — Клер обірвала мої слова. Втупилася поглядом просто мені у вічі. Ні крихти сміху, лише вперта цілеспрямованість. Так, ніби мусиш учинити підлість, без неї ніяк… — Ні, це Джеймс.

Спочатку я просто стояла, вирячивши очі, й сподівалася, що мені почулося.

— Що?

— Джеймс. Я виходжу заміж за Джеймса.

Відповіді не було. Я сіла, втупившись у дерева-вартові, кров шуміла та глухо бухкала у вухах. Хотілося кричати, проте змовчала. Намагалася переварити почуте.

Джеймс?

Клер та Джеймс?

— Саме тому я тебе й запросила, — Клер говорила швидко, так, ніби знала, що має обмаль часу, бо будь-якої миті я можу вилетіти з машини. — Я не хотіла… я подумала, що не варто запрошувати тебе на весілля. Це було б занадто жорстоко. Проте не припускаю думки, що ти дізнаєшся про це від когось іншого.

— Але, дідько ухопи, хто такий Вільям Пілігрим? — слова вилетіли як обвинувачення. Клер спантеличено глипнула на мене, потім зрозуміла, що до чого, вираз обличчя змінився. Тієї ж секунди я знала, де чула це ім’я. Ну що ж я за дурепа? Біллі Пілігрим. «Бойня номер п’ять, або Дитячий хрестовий похід». [2] Курт Воннеґут. Бойня номер п’ять, або Дитячий хрестовий похід / пер. Володимир Діброва, Лідія Діброва. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2014. — 320 с. Улюблена книжка Джеймса.

— Це його ім’я у Фейсбуці, щоб фанати не могли знайти особистий профіль. Ось чому в нього немає справжньої аватарки. Так?

Клер жалюгідно кивала.

— Я ніколи не прагнула обвести тебе навколо пальця, — вона благала. Її тепла рука доторкнулася до моєї, закляклої та брудної. — Джеймс вважає, що ти повинна знати, перш ніж…

— Зачекай хвилину, — я різко забрала руку. — Ти говорила з ним про це?

Вона кивнула і закрила обличчя руками.

— Лі, мені так… — слова обірвалися. Глибокий вдих. Мені здалося, Клер намагалася зібрати себе докупи, добираючи потрібні слова. Вона заговорила знову, але вже зухваліше. Риса, яку я так добре пам’ятаю, — атакуватиме, битиметься до смерті, проте ніколи не ляже під кулі звинувачень. — Слухай. Я не перепрошуватиму. Ми не зробили нічого поганого. Проте, будь ласка, дай своє благословення.

— Якщо ви нічого поганого не зробили, — голос різав, як ніж. — Нащо воно вам?

— Бо ти була моєю подругою. Найкращою подругою.

Була.

Минулий час ми обидві зауважили. Обличчя Клер — наче моє власне відображення.

Прикусила губу, ще й так сильно, що аж до болю. М’якенька ніжна шкіра рвалася між зубами.

Благословляю. Скажи це. Скажи це!

— Я.

Відчинилися двері будинку. У прямокутнику світла з’явилася Фло. Вона стояла навшпиньки, прикривала очі рукою, нахилившись, вдивлялася в темряву. Навколо неї літало збудження та хвилювання — дитина в очікуванні святкування свого дня народження, за крок до істерики.