Рут Веа - У лісі-лісі темному

Подякувавши, полетіла в кімнату, щоб швиденько перевдягнутися. Ніна лежала на ліжку, розглядаючи стелю під звуки, що линули з айфона.

— Ну й скажений фрукт ця Фло, згодна? — Ніна витягнула навушники й, побачивши мене у кімнаті, кинула це доволі невимушено.

— Це такий медичний термін, лікарю да Соуза?

— Ага. Латинь. Fruitus Lupus — місячний фрукт. Існує в язичників вірування, що коріння божевілля проростає з купання під місячним сяйвом.

Я засміялася, зняла джинси й натягла легінси та спортивну кофтинку.

— Слово lupus латиною означає «вовк». А ти говориш про luna. Де мої кросівки?

— Ну в такому разі вовки перетворювалися на тварюк несповна розуму, коли місяць уповні. До слова про скажених, ти що — збираєшся на прогулянку?

— Так, — я нагнулася й зазирнула під ліжко. Ось і кросівки, хто їх туди пожбурив? Стала навколішки, намагаючись дістати їх рукою. Слова плуталися в постільній білизні. — А що?

— Поміркуймо, — Ніна почала перебирати аргументи. — Надворі темно, ти не знаєш місцевості, внизу їжа та вино, а я вже казала, яка глупа ніч надворі?

— Яка, до дідька, глупа ніч? — я визирнула у вікно, зашнуровуючи кросівки. Справді сутеніло, проте не глупа ніч. Сонце сіло, але небо ще не встигло затягнутися темними барвами, лише на заході з’явилися перлинно-сірі тіні. Круглий білий місяць визирав із-за дерев на сході. — Тим паче місяць уповні, тому однаково буде видно , навіть коли сонце заховається цілком.

— А й справді, міс Леоноро Шоу, я те знаю, бо живу в Лондоні вісім років і за цей час не відходила від вуличних ліхтарів далі, ніж на п’ятдесят метрів.

— Еге ж, — я зав’язала кросівки на ще один вузол і підвелася. — Ніно, не присікуйся, мені конче необхідно вийти, є там той місяць чи ні.

— Ого, що, все так погано?

— Звісно, ні, — проте насправді так воно й було. Не могла пояснити, чому саме. Не могла пояснити Ніні свій стан, коли незнайомці почали длубатися у моєму з Клер минулому там унизу. Наче рана, яка тільки-но почала затягуватися, а її знову взялися ятрити. Якою ж дурістю було сюди приїхати. Зараз я це знала вже напевне. Я тут застрягла, машини не було. Мушу чекати, поки й Ніні закортить поїхати. — Та ні, все гаразд. Просто хочу пройтися. Просто зараз. Побачимося за годинку.

До сходинок мене провів її глузливий смішок:

— Ти можеш побігти… проте не можеш втекти.

Я грюкнула дверима.

У лісі я вдихнула свіже, прохолодне повітря й почала розминатися. Гараж згодився для розминки. Поглянула на лісову гущавину. Відчуття внутрішньої небезпеки, схоже на клаустрофобію, минуло. Це через те, що скляні стіни могли сховати будь-кого, хто намагався зазирнути до будинку. Чи через безликість кімнат, схожих на клітки в зоопарку, приміщення для дослідів чи лікарняну приймальню.

У лісі відчуття, що тебе розглядають, щезло.

Я побігла.

Це було просто. Так, це було просто. Жодних питань, підбурювань, докорів, лише різке солодкаве повітря та глухий звук, що залишали кросівки на килимі із соснових голок. Пройшов невеликий дощик, на відміну від вузьких колійчастих доріжок, вода швидко всоталась у м’якеньку доріжку. Лише декілька калюж, схожих на болотисті клапті, і попереду кілометри чистої пружної доріжки, викладеної з тисяч хвойних голочок.

У моїй сім'ї бігаю лише я, принаймні я не знаю про інших спринтерів. Знаю, що бабуся чимало ходила. Вона розповідала, як ще маленькою дівчинкою, коли сердилася на друзів, малювала крейдою їхні імена на підошві та простувала, поки напис не зітреться. Казала, що коли крейда зникала, тікала й злість.

Я так не чиню. Але в голові прокручую слова, біжу доти, доки їх не заглушують серцебиття та стукіт п’ят.

Сьогодні, хоч ані крихти злості в мені й не було, принаймні більше не було, я чула, як серце стугоніло її ім’я: Клер, Клер, Клер, Клер.

Униз, униз через ліс, під звуки ночі я біжу у світлі вечора, що поволі згасає. У сутінках помічаю кажанів, чую лисів, котрі вилазять із нір. Зовсім поруч зі стежкою зупиняється гордовитий лис, струнка голова видовжується, намагаючись ухопити мій запах, у напівмороку глухий стукіт підошов несе мене далі.

Ось і різкий спуск, він нагадує політ у невизначеність. Довкола темрява, проте мені не страшно. Тут дерева — не безмовні глядачі за склом, вони дружно запрошують мене завітати до лісу, розступаються переді мною, злегка погойдуються та зітхають уздовж стежки.

Перевірку підйомом витримано, тепер назад уздовж борозен брудної під’їзної дороги. Мені потрібно повертати на дорогу, поки ще не зовсім стемніло і я бачу ями. Тому пришвидшуюсь і підганяю себе. Я не рахую час, не ставлю цілі, я навіть не знаю відстані. Ноги впораються, роблю широкі кроки. Перестрибую через повалену деревину, на мить заплющую очі — от дурість серед такої темряви — і я вже уявляю, як лечу, не торкаючись землі.