Рут Веа - У лісі-лісі темному

Нарешті бачу дорогу, блідо-сіра змія серед згустку тіней. Вибігаю з лісу і чую сову, чітко дотримуюся вказівок Фло: повернути праворуч і далі вздовж асфальту. Пробігла ще декілька хвилин, ревіння мотора. Я зупинилася і притиснулася щонайближче до узбіччя. Аж ніяк не хотілося потрапити під машину, водій якої навіть і не здогадувався зустріти бігуна у цей час.

Авто наближалося, безжалісно розрізаючи тишу, як пилка. Очі осліпли від яскравих фар, які одразу потонули серед ночі. Позаду горіли лише габарити, що нагадували червоні зіниці темряви.

Машина лишила мене майже сліпою, я кліпала, сподіваючись, що очі знову звикнуть до темряви, проте все навколо здавалося набагато чорнішим, ніж декілька хвилин тому. Мені стало страшно, а що, як я втраплю в рівчак чи перечеплюся за гілку. Дістала з кишені ліхтарик Фло й надягнула на голову. Він завеликий і спадає, коли біжу, проте я принаймні бачу шматок асфальту поперед себе, білі смужки яскраво зблискують у його променях.

Ось прогалина, я біля повороту. Сповільнююся і рухаюся уздовж нього. Надзвичайно вдячна за ліхтарик. Біг перетворюється на повільне й обережне балансування між ровами з брудом та ямами, щоби врятувати бідолашні щиколотки. Та попри це, багнюка обліпила кросівки, щокроку я тягла за собою цеглину — по півкілограма болота на підошві. От буде весело те відмивати.

Намагалася пригадати, наскільки це далеко — близько кілометра? Уже навіть шкодувала, що не верталася стежкою через ліс, хай як темно було. Просто десь здалеку золотом виблискували скляні стіни будинку.

Багнюка налипла на ноги так, ніби намагалася втримати мене в темряві. Зціпивши зуби, я примусила втомлені ноги ворушитися швидше.

Пробігла приблизно половину шляху, позаду з головної дороги долинули звуки. Машина. Сповільнюється.

Годинника з собою не було, телефон зостався в будинку. Але не може бути, щоб уже добігала шоста? Я не могла згаяти годину, ні, бути такого не може.

Проте, як виявилося, може. Мотор притих на повороті, а потом заскрипів і заревів, долаючи пагорб і танцюючи між вибоїнами.

Притиснулася до огорожі. Автівка наближалася, я стояла, ховаючись від засліпливого сяяння фар. Сподівалася, що машина не обіллє мене баговинням з голови до ніг. На мій подив, вона зупинилася, випустивши білий клуб газів проти місяця. Вікно почало опускатися, пісня Бейонсе миттю стихла, програвач вимкнувся.

Підійшла ближче, серце калатало знову, ніби я пробігла вдвічі більше. Ліхтарик на голові світив на землю, щоб було зручніше бігти. Я марно намагалася його перекрутити, врешті-решт, зняла й тримала в руках, потім спрямувала на бліде обличчя дівчини, що сиділа в машині.

Але я могла цього й не робити.

Я знала, хто це.

Клер.

— Лі, — мовила вона так, ніби й сама не вірила своїм словам. Світло било їй у вічі, вона кліпала і намагалася сховатися від ліхтарика. — О Боже. Це ти? Я не… що ти тут робиш?

Хвилину стояла спантеличено. Трапилася жахлива помилка? А що, як вона мене не запрошувала , і це лише безглуздий вибрик Фло?

— Я… я… вечірка, — заїкаючись, спромоглася я на відповідь. — Ти не?

— Дурненька, я знаю! — вона засміялася, біла пара знервовано вирвалася у повітря. — Я маю на увазі, що ти робиш тут? Готуєшся до експедиції в Арктику, чи що?

— Бігала, — я докладала зусиль, щоб фраза прозвучала переконливо, так, ніби то — найбуденніша з речей. — Воно й не дуже холодно, лише трішки морозяно, — проте отак стояти було таки холодно, мої останні слова прозвучали ледве чутно через конвульсійне тремтіння.

— Залазь, підвезу до будинку, — вона нахилилася й відчинила дверцята.

— Я, мої кросівки, вони до біса брудні.

— Не хвилюйся. Машину взяла напрокат. Сідай уже, поки ми обидві не задубли.

Я шумно плюхнулася на переднє сидіння. Тепло машини оповило холодний, мокрий від поту одяг. Бруд в'ївся в кросівки, пальці на ногах заціпеніли, я тремтіла.

Клер перемкнула передачу, натисла на клавішу програвача, пісня Single Ladies стихла.

Оглушлива тиша.

— Отже… — вона оглянула моє відображення в дзеркалі. Гарнезна, як завше. Дурістю було б вважати, що десять років її змінять. Її краса була вродженою. Навіть у слабкому світлі салону, загорнута в старий светр та широчезний шарф, вона виглядала неперевершено. Волосся зібране у безладний хвостик, що спадав на плечі. Яскраво-червоні нігті, трішки надлуплені — не дуже старанна, проте ніхто не міг їй в тому докоряти. Ідеальна, вона була на вигляд такою.