Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Я поклав слухавку й обернувся.

Паперовим морем до мене брів довготелесий кощавий добродій із прозорою капкою на кінчику гострого носа. Він обмацував мене жовтими, наче від нікотину, очима.

— Я телефонував сюди з півгодини тому, — кивнув я на телефон, — і оце щойно відповів собі.

Добродій утупився поглядом у телефон, почухав потилицю, й аж тоді до нього дійшло. Він видушив із себе якусь подобу усмішки й промовив:

— Чортзна-що.

— От і я так думаю.

Мені здавалося, він пишався тим, що ніколи не підходить до телефону: краще самому вигадувати новини, ніж чути їх від інших.

— Слухайте, чоловіче, — поволі почав він, чекаючи, поки наступна думка змінить попередню. Це був один із тих мислителів, що, перш ніж завести у двір корову, мають винести з дому меблі. — А ви часом не той… не з лягавих?

— Ні, я тільки з хортів.

— Що?

— Пам’ятаєте «Двох чорних круків»?

— Про що це ви?

— Був такий фільм у двадцять шостому році. То там два білі злочинці, замасковані під негрів, називали так детектива. А втім, не зважайте. Скажіть, чи не ви написали оце? — я показав йому останню сторінку «Януса» з тим жахливим оголошенням.

Він глипнув на сторінку.

— Та ні. Це ж приватна публікація. Хтось надіслав.

— А ви не завдавали собі клопоту подумати, скільки лиха може наробити таке оголошення?

— Слухайте, чоловіче, ми їх не читаємо, ми їх тільки друкуємо. У нас вільна країна, хіба ні? Ану дайте погляну! — він вихопив у мене газету й, ворушачи губами, прочитав оголошення. — А, так-так. Пам’ятаю. Забавне, еге ж?

— Ви хоч розумієте, що хтось може повірити цій фальшивці?

— І чого б то я ліз не у своє діло. Слухайте, чоловіче, котіться-но ви звідси… вниз зі сходів. Дайте людям спокій, — він тицьнув мені в руки газету.

— Нікуди я не піду, поки не дістану домашнього телефону цього жартівника.

Він ошелешено зиркнув на мене, тоді засміявся.

— Та ви що, це ж секретні відомості, ми їх нікому не даємо. Як я розумію, ви хочете написати йому. Лист ми перешлемо. Або він сам прийде забере.

— Справа невідкладна. Померла людина. Людина… — мені забракло пороху, я повів очима по паперовому океану на підлозі й, сам не тямлячи, що роблю, дістав із кишені коробочку сірників. — Схоже на те, що пожежа тут вийде знаменита, — мовив я.

— Яка пожежа?

Він роззирнувся довкола на багаторічні завали паперу, порожніх пивних бляшанок, зужитих паперових стаканчиків та обгорток від булочок із біфштексом. На обличчі його з’явився вираз невимовної гордості. А коли він побачив на підвіконнях п’ять чи шість літрових молочних упаковок із провоскованого паперу, в яких активно вироблявся пеніцилін, і старі чоловічі труси, що довершували цю мальовничу картину, в очах його затанцювали радісні вогники.

Щоб привернути його увагу, я запалив сірник.

— Ну-ну! — сказав він.

Удаючи із себе слухняного хлопчину, я задув сірник, та коли господар не виказав ознак того, що ладен вдовольнити моє прохання, я запалив другий.

— А якщо я кину його на підлогу?

Господар знов озирнувся довкола. Паперовий мотлох буяв, торкаючись його кісточок. Якби я кинув сірник, вогонь добіг би до його ніг за п’ять секунд.

— Не кинете, — сказав він.

— Ні? — я задув цей сірник і черкнув третім.

— Це ви такий бісів гуморист, еге?

Я кинув сірник на підлогу.

Господар зойкнув і відскочив.

Я наступив на вогник, поки він не встиг розгорітись.

Господар звів дух і дав волю гніву.

— А тепер геть звідси під три чорти! Ви…

— Стривайте, — я запалив ще один сірник, присів і, прикриваючи вогник рукою, підніс його до вицвілих зібганих аркушів машинопису, старих візитних карток і подертих конвертів.

Потім торкнувся сірником то там, то сям, і папір зайнявся.

— Якого біса вам треба?

— Тільки номер телефону. І більше нічого. Я не вимагаю у вас адреси, так що не зможу добутися до того типа чи вистежити його. Одначе телефонний номер, хай йому сто чортів, мені таки потрібен, а ні — то все тут піде з димом!

Я нараз усвідомив, що голос мій підвищився не менш як до десяти децибелів, до шаленого крику. У крові в мене клекотіла Фанні. А з уст вихоплювався лемент інших померлих людей, що шукав собі виходу.

— Дай номер! — гримнув я.

Вогники розповзалися підлогою.

— Чорт вас бери, затопчіть вогонь, я дам той триклятий номер! Гасіть же, гасіть мерщій!

Я скочив уперед і почав тупцяти по вогниках. Пішов дим, і, поки містер Янус, редактор, що дивився водночас в обидва боки, знайшов у своїй картотеці номер, вогонь уже згас.