Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Мені б туди теж. Ви дозволите од вас зателефонувати?

Щось підказало мені не набирати номера «Зеленої заздрості». Натомість, лічачи вузлики, я набрав числа зі шнурка Сліпого Генрі.

— Редакція «Януса», — озвався в слухавці гугнявий голос. — «Зелена заздрість». Заждіть.

Слухавку кинули на підлогу. Я почув, як чиїсь ноги важко зачовгали сніговими заметами зібганого паперу.

— Збігається! — крикнув я, і місіс Гутіерес злякано сахнулася вбік. — Номер збігається! — гукнув я до газети у своїй руці.

З якоїсь причини Генрі позначив вузликами на своїй «записній» мотузці телефон редакції «Януса».

— Алло! Алло! — заволав я у слухавку.

Здалеку, з редакції «Зеленої заздрості», до мене долинув крик якогось психа, що його заманили в пастку й катували електричним струмом знавіснілі гітари. Немов змагаючись із такою музикою, носоріг і двійко гіпопотамів витанцьовували в убиральні фанданґо. Серед усього того шарварку хтось клацав на друкарській машинці. А хтось іще награвав на гармонійці у супроводі іншого барабанщика.

Я почекав кілька хвилин, тоді жбурнув слухавку поруч з апаратом і, покинувши її лежати, в нестямі кинувся геть із помешкання місіс Гутіерес.

— Добродію, — мовила вона, — чого ви такі люті?

— Лютий, лютий! Хто лютий? — закричав я. — О Господи, там не підходять до телефону, я не маю грошей, щоб доїхати до тієї клятої контори, хоч би де вона була в Голлівуді, і телефонувати туди марно, бо слухавку покинули зняту, а час спливає, і де в біса подівся Генрі? Помер він чи що, хай йому чорт!

«Не помер, — мала б відказати мені місіс Гутіерес, — просто спить».

Але вона цього не сказала, отож я подякував їй за мовчанку й вибіг у коридор, не знаючи, що мені робити. Я не мав грошей навіть на те, щоб дістатися до Голлівуда звичайнісіньким трамваєм. Я…

— Генрі! — гукнув я зі сходів наниз.

— Що? — озвався голос позад мене.

Я крутнувся на місці й аж ойкнув. Довкола була непроглядна темрява.

— Генрі, це ви?..

— Я, — сказав Генрі й виступив туди, де було трохи видніше. — Коли вже Генрі надумує сховатися, то він ховається добре. — Милий Боже, той містер Гниляк знову був тут. Я гадаю, він знає, що ми знаємо те саме, що й він, про всю цю історію. Отож як я зачув, що він скрадається балконом за моїм вікном, то й дав ходу з кімнати, прожогом вискочив. Навіть те, що мав у руках, на підлогу покидав. Ви знайшли?

— Так. Ваш ціпок. І мотузку з вузликами замість чисел.

— Хочете знати про ті вузлики, що воно за числа?

— Так.

— За день перед тим, як Фанні пішла од нас навіки, я почув, що у коридорі хтось плаче. Прислухавсь — а то вона стоїть за дверима. Я відчинив і впустив усе те гірке горе. Не так часто побачиш її нагорі, бо піднятися сходами — то для неї чиста погибель. «Ой, не треба було мені цього робити, — каже, — ой, не треба, я ж сама в усьому винна», — і так знов і знов. А тоді: «Візьміть оце, Генрі, збережіть його, — каже. — Ой, яка ж я дурепа!» — та й дає мені якісь старі грамофонні платівки й газети. «Це дуже важливе», — сказала вона, а я подякував та й подумав собі: де в біса, — і тоді вона пішла, все так само плачучи й бідкаючись, яка вона дурепа. Я сховав ті старі газети й ті платівки та й не згадав про них і разу, аж поки Фанні не поховали й не відспівали, а оце сьогодні вранці трапили мені під руку ті газети, ну, я й подумав собі: а що ж воно таке? Пішов до місіс Гутіерес і питаю: «Що тут написано?» Вона почитала щось там, то по-мексиканському, то по-англійському, та й знайшла ті слова, обведені чорнилом, ви їх бачили, ті самі слова у п’ятьох різних числах газети, і той самий телефонний номер. Отоді я й замислився, чого Фанні так гірко плакала й що то за номер, а від так зав’язав собі вузлики й зателефонував туди. Ви теж зв’язувалися з ними?

— Так, Генрі, — відповів я. — Оце щойно я знайшов у кімнаті Фанні ще одну таку газету. Чому ви не сказали мені про них одразу?

— А навіщо б то? Усе воно здавалося дурницею. Жіночими витребеньками. Ви ж то самі прочитали? Мені прочитала місіс Гутіерес, погано, але сяк-так прочитала. Я тільки посміявся. Господи, подумав собі, та це ж казна-що, чисте казна-що. Хто б міг повірити такій нісенітниці?

— Фанні, — відповів я, помовчавши.

— А тепер скажіть мені ось що. Коли ви зателефонували на той номер, якийсь дурнуватий сучий син узяв слухавку, відповів, а потім пішов та й згинув?

— Атож, сучий син.

Генрі взяв мене під лікоть і повів до відчинених дверей свого помешкання. Так наче сліпий був я. Я не опирався.