— Що-що?
— У Шекспіра її скільки завгодно, і у вас, і в мене, і в кожного. Безпричинна зловмисність. Це вам ні про що не каже? Іншими словами, людина чинить усяку мерзоту без будь-яких ВИДИМИХ МОТИВІВ. Або ж ми не можемо їх добачити.
— Люди не стають мерзотниками ні з сього ні з того.
— О Боже! — Крамлі тихенько пирхнув. — Який же ви наївний. Та добра половина справ, що їх ми розбираємо у відділку, саме такі: хто їде на червоне світло й убиває пішоходів, хто лупцює дружин, хто стріляє у друзів, і ніхто навіть не може пригадати, з якого доброго дива він це робив. Мотиви, звісно, завжди є, але вони так глибоко сховані, що потрібна вибухівка, аби видобути їх на світ Божий. А коли негідник такий, якого ви намагаєтеся знайти зі своїми сміховинними резонами й кульгавою логікою, то годі й сподіватися викрити його. Ніяких мотивів, ніякого підґрунтя, ніяких даних. І поки ви не прив’яжете щиколотки до гомілки, гомілки до коліна, а коліна до стегна, він спокійнісінько гулятиме собі на волі.
Страшенно потішений, Крамлі сів і налив собі ще кави.
— А ви ніколи не замислювались, — раптом спитав він, — чому на кладовищах немає вбиралень?
Я аж рота роззявив.
— Ох ти ж! Ніколи про це не думав! Та тому, що мерцям вони ні до чого. Хіба що… Хіба що коли пишеш новелу в дусі Едгара По, де труп опівночі встає з домовини, бо йому захотілося в туалет.
— Ви збираєтесь про це написати? Ого, тепер уже і я роздаю сюжети.
— Крамлі!
— Починається, — зітхнув він, одсуваючись на стільці.
— Ви вірите у гіпноз? У повернення в минуле в гіпнотичному сні?
— Ви й так добрий сновида…
— Прошу вас… — нарешті я зібрався з духом. — Я ось-ось зсунуся з глузду. Поверніть мене у минуле. Відішліть назад.
— Боже милостивий! — Крамлі підхопився на ноги, одним духом вихилив свою каву й метнувся до холодильника по пиво. — Куди ж вас відіслати, крім дурдому?
— Я ж зіткнувся був із тим убивцею, Крамлі. А тепер хочу зіткнутися з ним знову. Тоді я намагався уникнути його, бо він був п’яний. Він сидів позад мене в останньому нічному трамваї, що йшов до моря, і тієї ж таки ночі я натрапив на мертвого старого в лев’ячій клітці.
— Немає доказів.
— Доказом були ще якісь його слова, але я їх забув. Якби ви змогли повернути мене назад, щоб я знову проїхав у тому трамваї в грозу й почув його голос, я б упізнав, хто він такий, і вбивства припинилися б. Невже ви цього не хочете?
— Ну певне, а коли я силою гіпнозу оберну вас на собаку-шукача і ви прогавкаєте мені ім’я вбивці, я піду й заарештую його, еге ж? Мовляв, ану йди сюди, поганий чоловіче, мій друг письменник почув твій голос у гіпнотичному сні, і ніяких доказів більше не треба. Ось наручники. Заклацни їх на собі!..
— Ну й чорт із вами, — я встав і перекинув свою чашку з кавою. — Сам себе загіпнотизую. Скільки там того діла. Як воно зветься — самонавіяння? «Наказую тобі: роби те й те», так?
— Ви не маєте досвіду й не знаєте, як це робиться. Сядьте, бога ради. Я допоможу вам знайти справжнього фахівця. Стривайте! — Крамлі якось дивно засміявся. — А як щодо А. Л. Шренка, гіпнотизера-практика?
— О Боже, — аж здригнувсь я. — Не кажіть такого навіть жартома. Він потопить мене у Шопенгауері, Ніцше, у Бертрановій «Анатомії смутку», і я вже ніколи не випливу. Це повинні зробити ви, Елмо.
— Я повинен вирядити вас додому й лягти спати.
Він лагідно підштовхнув мене до дверей.
Раптом я обернувся, повів очима навколо і засміявся.
— Слухайте, я оце тільки помітив. У вас же немає телевізора. І не збираєтесь придбати?
— Щоб дивитись у вечірніх новинах, як людей збивають машинами, ріжуть і ґвалтують? Чудова розвага!
Крамлі наполіг на тому, щоб відвезти мене. Дорогою, втупивши очі вперед, у темне майбутнє, він сказав:
— Не бійтеся, синку. Більше нічого не станеться.
Крамлі помилився.
Але, звісно, минув якийсь час.
Я прокинувсь о шостій ранку, бо мені знов причулися постріли з отих тридцяти шести рушниць.
Та то був лише гуркіт руйнування, що долинав від помосту, де робітники, мов дантисти, заходилися видирати з ґрунту величезні зуби паль. І чого це, подумалось мені, руйнівники починають так рано? А що то за стрілянина? Мабуть, їхній регіт.
Я прийняв душ і вибіг з дому саме вчасно, аби зустріти величезний вал туману, який сунув з боку Японії.
Попереду, на пляжі, стовбичили діди з трамвайної станції. Це я вперше побачив їх від того дня, коли ми з Крамлі приходили питатися про їхнього зниклого товариша, Вільяма Сміта.
Читать дальше