Гірко було покидати її там саму серед ночі. Але полісмени не дозволили мені лишитися. Зрештою, це був звичайнісінький випадок, цілком природна смерть.
Коли я спускався сходами, у будинку вже зачинялися двері й гасло світло, як ото, бувало, пізніми вечорами в кінці війни, коли останній струмочок конги, геть виснажившись, розтікався кімнатами і спливав сходами на вулицю, а мене чекала самотня прогулянка через Банкер-Гілл і вниз, до трамвайної станції, звідки я мав їхати крізь грозу додому.
Констанс Реттіґан, згорнувшись клубочком, тихо лежала на задньому сидінні свого лімузина й дивилася невидющими очима перед себе. Почувши, що я відчиняю задні дверцята, вона сказала:
— Сідайте за кермо.
Я заліз за кермо.
— Відвезіть мене додому, — кволо промовила вона.
Я довгу хвилю сидів мовчки, а тоді сказав:
— Не можу.
— Чому це?
— Я не вмію водити машини, — відповів я.
— Що?!
— Так досі й не навчився. Та й потреби не було, — язик у мене насилу ворушився, наче був свинцевий. — Коли це письменник міг дозволити собі мати машину?
— О Боже… — Констанс ледь спромоглася звестися, немов людина з тяжкого похмілля. Тоді, спотикаючись, як сліпа, поволі обійшла машину й махнула мені рукою.
— Посуньтеся.
Вона сяк-так зрушила машину з місця. Цього разу ми повзли зі швидкістю десять миль на годину, так ніби стояв густий туман і вже за два-три кроки попереду нічого не було видно.
Заїхали ми недалеко — тільки до готелю «Амбасадор». Констанс повернула туди й загальмувала саме в ту мить, коли з ресторану виходила остання суботня нічна компанія, у карнавальних шапочках і з повітряними кульками в руках. Над нами згасали світні літери реклами. Я побачив кількох музикантів, що поспішали додому зі своїми інструментами.
Констанс там усі знали. За кілька хвилин ми записались у книзі й отримали ключ від бунґало в готельному саду. Ніяких речей у нас не було, та цього ніхто наче й не помітив. Хлопець-посильний, що повів нас до нашого пристановища, дивився на Констанс так, немов ладен був понести її на руках. Коли ми ввійшли до кімнати, Констанс запитала його:
— Півсотні доларів вистачить, аби роздобути ключ і відімкнути нам плавальний басейн?
— Знайти ключ не так просто, — відказав хлопчина. — Але плавати о цій годині ночі…
— Саме моя година, — мовила Констанс.
За п’ять хвилин над басейном засвітилися лампочки, і я сидів на бортику й спостерігав, як Констанс двадцять разів пропливає туди-назад, час від часу пірнаючи й линучи під водою від краю до краю басейну.
Коли хвилин через десять вона вийшла з води, засапана й розшаріла, я загорнув її у великий рушник і легенько обняв за плечі.
— Коли вже ви заплачете? — спитав нарешті.
— Дурнику, — відказала вона, — а що ж я оце робила? Як немає напохваті океану, то й басейн згодиться. А як і басейну нема, пустіть душ. І плачте собі, голосіть, ридайте скільки завгодно, нікого ви не потурбуєте й ніхто вас не почує. Думали коли-небудь про таке?
— Ні, ніколи, — із благоговійним трепетом відповів я.
О четвертій ранку Констанс, відчинивши двері ванної в нашому бунґало, побачила, що я стою й безтямно дивлюся на душ.
— Давайте, — мовила вона лагідно. — Ну ж бо. Спробуйте.
Я став під душ і на повну потужність пустив воду.
Об одинадцятій ранку ми проїхали через Венецію, поглянули на канали, затягнуті слизькою зеленою плівкою, поминули напівзруйнований поміст, побачили чайок, що ширяли в тумані, крізь який не пробивалось ані промінчика сонця, і хвилі прибою, такого млявого, що його ледь було чути, наче звук загорнених у чорну матерію жалобних барабанів.
— Гори воно все вогнем, — сказала Констанс. — Підкиньте п’ятака. Зіграємо у чіт чи лишку. Якщо випаде число — їдемо на південь, до Тіхуани, а як ні — то на північ, до Санта-Барбари.
— Нема у мене п’ятака, — озвавсь я.
— О господи… — Констанс пошукала в сумочці, дістала двадцятип’ятицентовика й підкинула його в повітря. — Чіт!
Над полудень ми вже домчали до Лагуни, але аж ніяк не з ласки дорожньої поліції — вона просто проґавила нас.
Ми сиділи у відкритому кафе на скелі, що височіла над пляжем готелю «Віктор Гюго», й потягували подвійні мартіні.
— Ви бачили колись «Уперед, мандрівцю»?
— Разів десять, — відповів я.
— Оце ж тут сиділи й снідали закохані Бетт Дейвіс і Пол Генрід у перших кадрах фільму. Тоді, на початку сорокових, сюди часто виїздили для зйомки. Ви сидите в тому самому кріслі, в якому спочивала Генрідова гепа.
Читать дальше