Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Не піду, подумав я. То він. Чоловік із крижаним подихом.

Телефон дзвонив.

А може, то Пег.

Телефон дзвонив.

То він.

— Цить ти! — крикнув я.

Телефон замовк.

Навалившись усім тілом, мало не падаючи, я зачинив двері.

На порозі свого будинку, здивовано кліпаючи очима, постав Крамлі.

— Боже милий, ви знаєте, котра зараз година?

Ми стояли, дивлячись один на одного, мов два боксери, що домолотилися до повного одуріння й тепер не знають, де впасти.

Я не міг придумати, що сказати, отож продекламував:

— «Мене оточують примари лиховісні».

— Пароль правильний. Шекспір. Заходьте.

Він провів мене через весь будинок до кухні, де на плиті у великому кавнику варилася кава, багато кави.

— Засидівся над своїм шедевром, — Крамлі кивнув головою на машинку в спальні. З-поміж валиків звисав, наче язик музи, довгий рудуватий аркуш. — Я пишу на службовому папері, на ньому більше вміщається. Мені здається, якщо я дійду до кінця звичайного аркуша, то далі вже не зрушу. О Боже, ну й вигляд у вас! Кошмарні сни?

— Найкошмарніші.

Я розповів йому про перукарню, про сто тисяч доларів за екранізацію, про чудисько серед ночі, про те, як я кричав і як чудисько зі стогоном повернуло назад і залишило мене жити, назавжди.

— Господи Боже, — Крамлі налив у дві великі чашки чогось такого густого, що воно аж булькало, як вулканічна лава. — У вас навіть сни кращі, ніж у мене!

— Що має означати цей сон? Що ми ніколи не можемо здобути перемоги, так? Якщо я не опублікую своєї книжки й залишуся злидарем, я зазнаю поразки. Та якщо я її опублікую і матиму гроші в банку, я також зазнаю поразки? Люди мене зненавидять? А чи пробачать мені друзі? Ви старший, Крамлі, скажіть мені. Чому те чудисько вві сні приходить убити мене? Чому я маю відмовлятися від грошей? Що воно все означає?

— Біс його знає, — пирхнув Крамлі. — Я ж не психіатр.

— А Шренк зміг би сказати?

— Тицьнувши пальцем у небо й повороживши на калі? Ні-ні… Ви запишете цей сон? Адже іншим даєте поради…

— Коли заспокоюся. Ідучи сюди, оце кілька хвилин тому, я згадав, як одного разу мій лікар запропонував повести мене в анатомку. Добре, що я відмовився. Бо тоді б мене справді оточували примари лиховісні. Мабуть, я перевтомився. Як мені викинути з голови ту лев’ячу клітку? Як забути про жінку з канарками на смертному ложі? Як умовити перукаря Кела зректися своєї вигадки про Джопліна? Як уберегти Фанні, що лишилася сама серед ночі аж ген у місті, зовсім беззахисна?

— Пийте каву, — порадив Крамлі.

Я намацав у кишені й видобув на світ фотографію Кела зі Скоттом Джопліном, тільки й досі без Джоплінової голови. Тоді розповів Крамлі, де знайшов її.

— Хтось відклеїв голову від цієї фотографії і забрав собі. І коли Кел це побачив, він зрозумів, що той хтось підчепив його на гачок, що бал скінчився, свічки погасли, — і дременув геть із містечка.

— Це не вбивство, — зауважив Крамлі.

— Однаково що вбивство, — сказав я.

— Однаково що свині літають, а індики співають. Окрема справа, як кажуть у суді.

— Хтось дав Семові забагато міцного зілля і вкоротив йому віку. Хтось перевернув Джиммі у ванні й утопив його. Хтось заявив у поліцію на П’єтро, того забрали, і там йому й гаплик. Хтось став над жінкою з канарками і просто налякав її до смерті. Хтось запхав того старого в лев’ячу клітку.

— Мені дали ще деякі результати розтину, — сказав Крамлі. — У крові в нього було багато алкоголю.

— Правильно. Хтось підпоїв його, торохнув по голові, тоді, вже мертвого, затяг у канал, запхав до клітки, а сам виліз і пішов до своєї машини чи просто додому, десь тут у Венеції. Він, звісно, був геть мокрий, але хто в такий дощ зверне увагу на мокру людину, що йде без парасольки?

— Лайно. Ні, скажу грубіше: г. ! Із цього вашого роя, друзяко, та й не буде ні… краплі меду. Люди вмирають. Лихі пригоди трапляються. Мотиви, чорт забирай, мотиви! А ви все одної співаєте: учора в домі бачив зло, а його там не було. І сьогодні теж не було. Господи, хай воно все западеться! Ви подумайте. Якщо так званий убивця справді існує, то нам відома тільки одна особа, причетна до всіх тих випадків. Ви.

— Я?! Невже ви думаєте…

— Не думаю, вгамуйтеся. І не витріщайте так свої кролячі очі. Ось я вам зараз щось покажу.

Крамлі підійшов до книжкової полиці на стіні (книжки у нього були навіть тут, на кухні), взяв грубезний том і кинув його на стіл.

То були «Вибрані п’єси Шекспіра».

— Безпричинна зловмисність, — сказав він.