Арбутнота поховали двома днями пізніше.
Чи то, радше, перепоховали. Чи то, радше, помістили в той самий склеп. Занесли ж його якісь друзі місцевої церкви, котрі й не відали, кого несуть, а чи чому, а чи й навіщо.
Отець Келлі саме відправляв похорон якоїсь мертвонародженої дитини, безіменної, а отже, й не хрещеної.
Я був там разом із Крамлі, Констанс, Генрі, Фріцом і Меґґі. Стояв там і Рой, трохи віддалік від усіх нас.
— І що ж ми тут робимо? — пробурмотів я.
— Просто упевнюємось, щоб цього разу він був похований уже навіки, — зазначив Крамлі.
— І прощаємо бідолашного сучого сина, — тихо мовила Констанс.
— О, коли б то люди з міста відали, що тут відбувається сьогодні! — мовив я. — Уявіть лише, які юрби збіглися б, аби пересвідчитися, що це нарешті скінчилось. Прощання з Наполеоном!
— Та не був він ніяким Наполеоном, — заперечила Констанс.
— Та невже?.
Я задивився через цвинтарний мур — туди, де, зрівняні з землею, лежали світові міста, й жодної тобі висотки для Конґа, аби вхопив біплана-кукурузника, й жодної білої, хай і запилюженої, усипальні для безмогильного віднині Христа, й жодного хреста, на якому б повісити якусь чи віру, чи там будучину, й жодного…
«Ба ні, — подумав я, — хай і не Наполеон, але Барнум, [61] Барнум, Фінеас Тейлор (1810–1891) — славетний американський імпресаріо.
Ґанді й Ісус. Ірод, Едісон і Ґріфіт. Муссоліні, Чингізхан і Том Мікс. Бертран Рассел, Чоловік-що-Творив-Чудеса й Чоловік-Невидимець. Франкенштейн, Крихітка Тім і Драку…»
Щось із того «подумки» я чи не вимовив уголос? Бо —
— Тихо! — закликав мене Крамлі, sotto voce. [62] Упівголоса (італ.).
І двері Арбутнотової могили, із квітами всередині, і з тілом Чудовиська, захряснулися.
Я сходив побачитися з Менні Ляйбером.
Мов яка мініатюрна ґарґулья, він і досі тулився на крайчику свого стола. Я перевів погляд із нього на те величезне крісло, що стояло за ним.
— Ну, — мовив він, — «Цезаря й Христа» зроблено. Меґґі якраз доводить ту клятенну штуку до пуття.
Вираз він мав такий, ніби й хотів потиснути мені руку, але не знав, як це зробити. Отож я обійшов його, назбирав диванних подушок, як робив це у ті колишні дні, й умостився на тій купі.
Довелося Менні Ляйберові засміятись.
— Ви так ніколи й не позбудетеся цієї звички?
— Якби я цього позбувся, ви б мене живцем згамали.
І задивився повз нього на стіну.
— То що, прохід перекрили?
Менні сповз зі свого стола, підійшов і зняв дзеркало з гачків. Там, за ним, де колись були двері, тепер виднів свіжий тиньк, уже й пофарбований.
— Тяжко повірити, що тудою, з дня в день і з року в рік, сюди проходив Монстр, — сказав я.
— Не був він Монстром, — заперечив Менні. — Він керував студією. Без нього вона б давно пропала. То тільки наприкінці він ошалів. А доти він увесь той час був Богом за дзеркалом.
— І так і не призвичаївся до того, що люди витріщають на нього баньки?
— А ви б, на його місці, призвичаїлись? Що тут такого незвичайного в тому, що він переховувався, а глупої ночі приходив тунелем і сидів у цьому кріслі? Не дурніша та й не блискучіша ідея, ніж щоб фільми сходили з театральних екранів, аби заволодіти світом. І тоді всяке кляте європейське місто починає мавпувати нас, шалених американців: одягатися, мати зовнішній вигляд, розмовляти й танцювати лише так, як робимо це ми. Саме завдяки фільмам ми й завоювали світ, але нам, дурням, бракує кебети це збагнути. Якщо все це так, то що, кажу я, є аж такого незвичайного в подібній креативності чоловіка, загубленого серед умеблювання?!
Я допоміг йому знову почепити дзеркало на той свіжий тиньк.
— Незабаром, хай-но все воно вляжеться, — сказав Менні, — ми запросимо вас із Роєм сюди назад і вибудуємо тут Марс.
— Але вже без Чудовиськ.
Менні завагався.
— Про це поговоримо згодом.
— Кг-гу, — зронив я.
Глянув на те крісло.
— А ви не хочете замінити його?
Менні поміркував.
— Радше відрощу зад, аби було що туди поміщати. Такий був рік, що я худнув — навіть у тім місці.
— І досить великий буде цей зад, щоб відсунути отой нью-йоркський офіс назад?
— Якщо вкласти туди й мізки, то чом би й ні? Тепер, коли його не стало, мені треба стільки встигати. А хочете примірятись, як воно було б вам?
Я довгу мить дивився на те крісло.
— Ні.
— Боїтесь, що як сядете, то вже ніколи Й не встанете? Забирайте поки що свої матеріали, а за місяць вертайтесь.
Читать дальше