Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Арбутнота поховали двома днями пізніше.

Чи то, радше, перепоховали. Чи то, радше, помістили в той самий склеп. Занесли ж його якісь друзі місцевої церкви, котрі й не відали, кого несуть, а чи чому, а чи й навіщо.

Отець Келлі саме відправляв похорон якоїсь мертвонародженої дитини, безіменної, а отже, й не хрещеної.

Я був там разом із Крамлі, Констанс, Генрі, Фріцом і Меґґі. Стояв там і Рой, трохи віддалік від усіх нас.

— І що ж ми тут робимо? — пробурмотів я.

— Просто упевнюємось, щоб цього разу він був похований уже навіки, — зазначив Крамлі.

— І прощаємо бідолашного сучого сина, — тихо мовила Констанс.

— О, коли б то люди з міста відали, що тут відбувається сьогодні! — мовив я. — Уявіть лише, які юрби збіглися б, аби пересвідчитися, що це нарешті скінчилось. Прощання з Наполеоном!

— Та не був він ніяким Наполеоном, — заперечила Констанс.

— Та невже?.

Я задивився через цвинтарний мур — туди, де, зрівняні з землею, лежали світові міста, й жодної тобі висотки для Конґа, аби вхопив біплана-кукурузника, й жодної білої, хай і запилюженої, усипальні для безмогильного віднині Христа, й жодного хреста, на якому б повісити якусь чи віру, чи там будучину, й жодного…

«Ба ні, — подумав я, — хай і не Наполеон, але Барнум, [61] Барнум, Фінеас Тейлор (1810–1891) — славетний американський імпресаріо. Ґанді й Ісус. Ірод, Едісон і Ґріфіт. Муссоліні, Чингізхан і Том Мікс. Бертран Рассел, Чоловік-що-Творив-Чудеса й Чоловік-Невидимець. Франкенштейн, Крихітка Тім і Драку…»

Щось із того «подумки» я чи не вимовив уголос? Бо —

— Тихо! — закликав мене Крамлі, sotto voce. [62] Упівголоса (італ.).

І двері Арбутнотової могили, із квітами всередині, і з тілом Чудовиська, захряснулися.

Я сходив побачитися з Менні Ляйбером.

Мов яка мініатюрна ґарґулья, він і досі тулився на крайчику свого стола. Я перевів погляд із нього на те величезне крісло, що стояло за ним.

— Ну, — мовив він, — «Цезаря й Христа» зроблено. Меґґі якраз доводить ту клятенну штуку до пуття.

Вираз він мав такий, ніби й хотів потиснути мені руку, але не знав, як це зробити. Отож я обійшов його, назбирав диванних подушок, як робив це у ті колишні дні, й умостився на тій купі.

Довелося Менні Ляйберові засміятись.

— Ви так ніколи й не позбудетеся цієї звички?

— Якби я цього позбувся, ви б мене живцем згамали.

І задивився повз нього на стіну.

— То що, прохід перекрили?

Менні сповз зі свого стола, підійшов і зняв дзеркало з гачків. Там, за ним, де колись були двері, тепер виднів свіжий тиньк, уже й пофарбований.

— Тяжко повірити, що тудою, з дня в день і з року в рік, сюди проходив Монстр, — сказав я.

— Не був він Монстром, — заперечив Менні. — Він керував студією. Без нього вона б давно пропала. То тільки наприкінці він ошалів. А доти він увесь той час був Богом за дзеркалом.

— І так і не призвичаївся до того, що люди витріщають на нього баньки?

— А ви б, на його місці, призвичаїлись? Що тут такого незвичайного в тому, що він переховувався, а глупої ночі приходив тунелем і сидів у цьому кріслі? Не дурніша та й не блискучіша ідея, ніж щоб фільми сходили з театральних екранів, аби заволодіти світом. І тоді всяке кляте європейське місто починає мавпувати нас, шалених американців: одягатися, мати зовнішній вигляд, розмовляти й танцювати лише так, як робимо це ми. Саме завдяки фільмам ми й завоювали світ, але нам, дурням, бракує кебети це збагнути. Якщо все це так, то що, кажу я, є аж такого незвичайного в подібній креативності чоловіка, загубленого серед умеблювання?!

Я допоміг йому знову почепити дзеркало на той свіжий тиньк.

— Незабаром, хай-но все воно вляжеться, — сказав Менні, — ми запросимо вас із Роєм сюди назад і вибудуємо тут Марс.

— Але вже без Чудовиськ.

Менні завагався.

— Про це поговоримо згодом.

— Кг-гу, — зронив я.

Глянув на те крісло.

— А ви не хочете замінити його?

Менні поміркував.

— Радше відрощу зад, аби було що туди поміщати. Такий був рік, що я худнув — навіть у тім місці.

— І досить великий буде цей зад, щоб відсунути отой нью-йоркський офіс назад?

— Якщо вкласти туди й мізки, то чом би й ні? Тепер, коли його не стало, мені треба стільки встигати. А хочете примірятись, як воно було б вам?

Я довгу мить дивився на те крісло.

— Ні.

— Боїтесь, що як сядете, то вже ніколи Й не встанете? Забирайте поки що свої матеріали, а за місяць вертайтесь.