Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— То це ти вбив Ґрока?

— Не зовсім так. Я влаштував так, щоб його арештували біля воріт. Коли ж його привели до Менніного офісу й лишили там самого, а дзеркало крутнулось, і Ґрок побачив там мене, то підскочив і впав мертвий. А зараз ти мене ще й про дока Філіпса спитай.

— Док Філіпс?

— Зрештою, то ж саме він знищив моє так зване «тіло», чи не так? Він зі своїми чистильниками-прибиральниками. Я здибався з ним у Нотр-Дамі. Він навіть не спробував утекти. Я потягнув його нагору, із дзвонами. Хотів тільки налякати. Висадити якнайвище й трясти, аж поки і в нього, як у Ґрока, зупиниться серце. Вбивство, але ж ненавмисне. Одначе ж він, поки я його підіймав, заплутався, запанікував та й, виходить, сам повісився. Чи ж я це скоїв? Чи я в цьому винен?

«Так!» — подумав я. А тоді: «Ні».

— А І.Х.? — запитав я. І затамував віддих.

— Ні-ні. Він виліз на хрест дві ночі тому, і його рани просто не закрилися. Життя його витекло із зап’ясть. Він помер на хресті, бідолашний чоловік, сердешний п’яний старий І.Х. Хай Бог упокоїть його. Я знайшов його й надав належне місце вічного спочинку.

— А де ж вони всі покояться? І Ґрок, і док Філіпс, й І.Х.?

— Десь-то. Де завгодно. Чи має це якесь значення? То все тіла, отам за муром, і мільйон їх буде. Я радий, що одним із них не став… — він завагався, чи казати, — …ти.

— Я?

— Оце ж і є те, що нарешті змусило мене припинити це й відмовитися від такої перспективи. Годин дванадцять тому. Я з’ясував, що і ти є в моєму списку.

— Що!?

— Я спіймав себе на тому, що думаю: «Якщо він стане на моєму шляху, то помре». Оце й поклало край моїй кар’єрі Чудовиська-2.

— Боже, на щось таке і я мав би сподіватись!

— Я подумав: «Стривай! Він же не має нічого спільного з усім цим дурним балаганом! Адже ж не він поставив скажені коні на цю карусель! Він твій приятель, твій друг, твій товариш від найменших літ! Він — це все, що лишилося тобі від життя!» Ось це й стало моїм поворотним моментом. Повернення від божевілля до здорового глузду — це самé усвідомлення факту власного одуру. Шлях назад означає: більше жодних таких магістралей! Тільки звертай і назад повертай. Я любив тебе. І нині люблю. Отож я й повернувся. І відімкнув того склепа, й випустив істинне Чудовисько.

Рой обернув голову й задивився на мене. Його погляд промовляв: «Чи я для тебе ще щось важу? Чи скривдиш ти мене за всю ту кривду, якої я заподіяв? Ми з тобою все ще друзі? Що спонукало мене накоїти те, що я накоїв? Чи має дізнатися про це поліція? І хто заявить їй на мене? Чи ж маю я відбути кару? Невже й божевільні мають платити за свої вчинки? Адже хіба все це — не божевілля? Божевільні павільйони, шалені рядки, ошалілі лицедії? І чи скінчилася вся ця вистава? А чи тільки-но розпочалася? І сміятися нам тепер, а чи плакати? А як плакати, то за чим?»

Його обличчя мовби промовляло: «Ось зовсім скоро знову зійде сонце, і ці обидва міста знову заживуть, кожне своїм життям, і одне з них буде живіше за друге. Мертві так і залишаться мертвими, авжеж, але живі знову повторюватимуть оті самі рядки, які вони бубоніли ще вчора. Чи ми попустимо їм отаку балачку? Чи разом перепишемо ті рядки? Чи виліплю я ту Смерть, що галопує швидко? А коли вона розтулить свого рота, чи посиплються звідтіля твої слова?

Що ж..?»

Рой чекав.

— А ти й справді повернувся назад і будеш зі мною? — запитав я.

Тоді набрав повітря й повів далі:

— Чи ж ти знову той самий Рой Гольдстром? І чи будеш ти просто лишатися таким самим, а не бути кимсь іншим, лишатися моїм другом, віднині? Так, Рою?

Рой похнюпив голову. Та нарешті подав свою руку.

Я схопив її — от ніби міг оце схитнутись і впасти додолу, на вулиці того Парижа, який вибудувало Чудовисько.

Ми міцно стисли одне одному руки.

А вільною рукою Рой почав звільнятися від решток своєї машкари. Усі ті матеріали він зіжмакав, зім’яв у м’ячку-м’яч, зліпив у кулю: і відліплений віск із пудрою, і блідо-зеленого рубця, а тоді все те — воно вмістилося в його кулаці — й пожбурив із верхотур Нотр-Даму вниз. А звідтіля, знизу, здійнявся до нас чийсь обурено-переляканий голос:

— Ат, дідько вам у печінки! Агей!

Ми витріщилися туди, вниз.

А то виявився Крамлі, простий селянин-пейзан, котрий якраз присів перепочити на нотр-дамському ґанку.

— У мене ж скінчився гас, — повідомив він нас ізнизу. — І я все ходив довкола цього кварталу. І ніде не знайти того гасу — хоч би краплю!.. І що в дідька, — запитав він, придивляючись, прикриваючи долонею очі, — діється у вас там, нагорі?