Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— От і добре, — зітхнув він. — Цього останнього тижня я багатьох скривдив. Декого вбив, а решту прикінчив твій друг. Розпитай його. Він ошалів, як і я, незгірш. Коли все це скінчиться, коли допитуватиметься поліція, вали всю вину на мене. Навіщо потрібні два Чудовиська, які одного має вистачити? Гаразд?

Я мовчав.

— Скажи ж слово!

— Так.

— Добре. Коли він побачив, що я помираю, насправжки помираю в тому склепі, та що й сам він помирає від раку, що я вділив йому, а отже, гра вже не варта свічок, він спромігся на порядність і відпустив мене. Та студія, якою покерував він, та, котрою я покерував, дійшла до мертвої цяти: ні туди, і ні сюди. Ми з тобою обидва повинні дати їй новий поштовх, пустити в дію. Отож наступного тижня запусти всі колеса. Знову розпочни роботу над фільмом «Мерці галопують швидко».

— Ні, — промимрив я.

— А дідьки б тебе побрали! І на останньому своєму подиху я прийду й вичавлю з тебе життя. Це буде зроблено. Скажи!

— Це, — вимовив я нарешті, — буде зроблено.

— А зараз — про останню річ. Я вже казав тобі. Та пропозиція. Вона — твоя, якщо ти її хочеш. Студія.

— Не…

— Таж більш нікого немає! Не відмовляйся так швидко, згарячу. Більшість ладна піти на смерть, аби успадкувати…

— Смерть — оце воно, потрібне слово. Я ж помру за якийсь місяць: зіп’юсь, зґирджусь та й помру.

— Ти не розумієш. Ти у мене — єдиний син.

— Шкода, якщо це так. Але чому я?

— Бо ти — єдиний чесний перед Богом мудрець-ідіот. Справжній, щирий дурень, не підробка. Такий, який ніби й забагато слів нанизує, а тоді глянеш, що в підсумку з тих слів склалося, а воно таки правда! Ти вже ж себе не зміниш. Добрі речі переливаються з твоєї руки в слова.

— Так, але ж я не прихилявся роками до дзеркала, аби вислуховувати вас, як чинив Менні.

— Він і говорить, але слова його нічого не означають.

— Але ж він напрактикувався, навчився. Досі вже ж добре знає, як давати лад речам. Хай краще я працюватиму на нього!

— Останній шанс? Остання пропозиція? — мовив він уже геть ослаблим голосом.

— І запродати й дружину, і письменництво моє, і всеньке життя?

— Ах, — прошепотів той голос. Тоді ще шепнув своє останнє: — Так… — та ще додав: — І нарешті. Благословіть мене, отче, бо я справді грішив!

— Я не можу.

— Ні, можеш. І прости. Це ж священикова праця. Прости мене й поблагослови. Бо за мить буде вже запізно. Не посилай мене до пекла вічного!

Я заплющив очі й проказав: «Я благословляю вас». А тоді ще додав: «І прощаю вас, хоча, о Боже, я вас не розумію!»

— А хто коли розумів? — видихнув він. — Я й сам не розумів себе, — голова його плюхнулася об панель. — Дуже дякую, — його очі заплющилися, щоб бачити отой зовнішній простір, де вже немає звуків. Я додав ще й мій власний шлях. Гук могутньої брами, що зачиняється забуттям, гуркіт замиканих дверей склепу.

— Я прощаю вас! — крикнув я жахливій машкарі того чоловіка.

«Я прощаю вас…» — мій голос луною повернувся зі склепіння порожньої церкви.

Вулиця була безлюдна.

«Крамлі, — подумав я, — де ж ти є?»

І помчав.

Було ще одне останнє місце, яке я мав перевідати.

Я подерся нагору темними інтер’єрами Нотр-Даму.

Ось і побачив постать, закляклу біля горішнього краю лівої вежі, зовсім близько до ґарґульї, що поклала своє звірине підборіддя на всіяні рогами лапи та й задивилася кудись через Париж, якого тут ніколи й не було.

Бочком-бочком понад краєм я наблизився, глибоко вдихнув і покликав:

— Це ти…?

І мусив зупинитися. Але постать, що там сиділа, не витикаючись із тіней, хоч би зворухнулася.

Я ще раз глибоко вдихнув і мовив:

— Я тут.

Та постать випросталася. Голова й обличчя виринули на непевне світіння міста.

Востаннє я глибоко вдихнув і тихо покликав:

— Рой?

На мене подивилося Чудовисько — довершена копія того Монстра, що допіру, лише кілька хвилин тому, безсило розплився у сповідальні.

Та жахлива гримаса мов спаралізувала мене, ті страхітливі, несамовиті очі заморозили мою кров. Моторошна рана рота розкрилася, ковзнула вшир і прохрипіла єдине слово:

— Тааааккк…

— Усе вже скінчилося, — повідомив я уривчастим голосом. — Боже мій! Рою! Спустімось краще вниз!

Чудовисько кивнуло. Правиця його піднялася й почала скубати себе за обличчя, зриваючи з нього весь той віск, грим, усю ту машкару жаху та приголомшеного зачудування. Пальцями, нігтями, неначе кігтями, здирав він із себе те кошмарне поличчя. Й ось із тієї різниці-бійні виринуло добре мені знайоме обличчя давнього шкільного товариша.