Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— А де перебуває І.Х. наразі?

— Десь похований. Я й сам похоронив би його. Я вирішив похоронити всіх, одного по одному, позбутися хоч би й кого, хто б спробував мені зашкодити. Як і Кларенса, я задушив би й І.Х. Убив би і його, як усунув би Роя, який, так мені здавалося, наклав на себе руки. Та Рой вижив. То ж він убив та й поховав І.Х.

— Ні! — скрикнув я.

— Є ж стільки порожніх могил. От Рой десь його й заховав. Бідолашний печальний Ісус.

— Ні, не Рой!

— А чом би й ні? Ми б усі вбивали, якби нам випадали нагоди. Ми ж тільки й мріємо, що про вбивство, але ніяк не зважуємось. Пізно вже, дозволь мені договорити. Док? І.Х.? Менні? Перебирав я подумки імена. Котрий із них міг захотіти вдарити мене і втекти? Менні Ляйбер? Ні. Це був наче такий собі запис на фонографі, який я міг програвати будь-коли й чути одну й ту саму мелодію. Ну, а тоді й додумався нарешті: Ґрок! То він найняв Роя, хоча я мав намір увести сюди тебе, для великого пошуку. Звідкіля мені було знати, що останнім об’єктом пошуку стану я сам?! Що я виліплюся в глині! Ох, я був геть ошалів. Але тепер — з усім цим покінчено.

Утікаючи, горланячи, шаліючи, я зненацька подумав: це вже забагато! Стомлений, до чортиків зморений від стількох років, від такого потоку пролитої крові, стількох скоєних убивств, і все ж воно пропало. Тепер — рак. І саме тоді я здибав інше Чудовисько в тунелі, біля склепів.

— Інше Чудовисько?

— Так, — зітхнув він, притулившись головою до бічної стінки сповідальні. — Піди спіймай його. Чи ти гадав, що тут тільки я — Чудовисько, еге ж?

— Інше…?

— Твій друг. Той самий, чиєї роботи погруддя я знищив, коли побачив, що він схопив моє обличчя, так. Той самий, чиї міста я потоптав ногами. Той самий, чиїх динозаврів я випотрошив… Це він нині керує студією!

— Це… це неможливо!

— Ідіот! А пошив у дурні нас. І тебе обдурив. Коли він побачив, що я зробив із його звірами, з його містами, з тим глиняним погруддям, він ошалів. Зробив із себе ходяче жахіття. Страхітливу машкару…

— Машкару… — мій рот сіпнувся.

Я вже й здогадався — але не повірив здогадові. Немов уяв побачив на стіні будинку Крамлі зафільмоване обличчя Чудовиська. Не анімоване глиняне погруддя, кадр за кадром, а… Роя, загримованого під батька руйнування, під дитя хаосу, під істинного сина знищення.

Знятого на плівку Роя, котрий діяв як Чудовисько.

— Твій друг, — видихнув чолов’яга за ґратами, надсадно, знову й знову, хапаючи ротом повітря. — Боже, яке перетворення. Голос — мій! Поговорив крізь стіну, що за Менніним столом, і…

— Знову взяв мене на роботу! — почув я власні слова, мовби збоку. — І самого себе знову найняв?!

— Так! Просто геніально! Дайте йому Оскара!

Моя рука заторсала ґрати.

— Та як же він…

— Перехопив владу? Де той шов, де тріщина, де межа? Я здибався з ним під муром, між склепінь, віч-на-віч! О, прокляття на голову того дотепника, сучого сина! Я ж стільки років не дивився у дзеркало. А тут наче сам собі дорогу заступив. І воно ще й шкіриться! Я ударив, щоб розбити оте дзеркало! Гадав: ілюзія. Якийсь світляний привид у склі. Я скрикнув, ударив — і втратив рівновагу. А те віддзеркалення підняло свого кулака й ударило мене. Прийшов я до тями серед могил, за ґратами, в якомусь склепі, а він стоїть переді мною і тільки спостерігає. «Хто ти такий?» — закричав я. Хоча й так знав. Солодка помста! Я ж був понищив його створіння, потрощив його міста, намагався і його знищити. І тепер — цей солодкий тріумф! Як кинеться він бігти, а тоді озирнувся й прокричав мені: «Чуєш? Я біжу поновити себе на роботі! І, звісно, підвищити собі платню!» Двічі на день він приносив мені шоколадки, підтримував умирущого чоловіка. Аж поки й переконався, що я справді помираю, і йому стало нецікаво — як і мені. Можливо, збагнув, що влада перестає бути владою, коли втрачає велич, добрість і втіху. Мо’, це його навіть налякало, а мо’, просто набридло. Кілька годин тому він відімкнув мої ґрати й відвів мене, щоб я зробив той дзвінок тобі. Лишив мене, щоб я тебе дочекався. Йому не довелося розтлумачувати, що я маю зробити. Просто показав на тунель, що веде до церкви. Пора висповідатися, сказав він. Блискуче. А наразі він чекає на тебе в одному кінцевому місці.

— Де ж це?

— А туди до дідька! Де є оте єдине місце для таких, як я, і для таких, яким він став?

— Ах, так, — кивнув я головою, ладен заплакати. — Я побував там. Чудовисько відкинулося назад у своїй частині сповідальні.