Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Боже, ви ж змокли до рубця, застудитеся на смерть. Хлопця треба роздягти й зігріти. Я заберу його до себе додому, гаразд?

Крамлі кивнув головою.

Я поклав руку йому на плече й міцно стиснув.

— Шампанське спершу, пиво потім? — спитав я.

— До побачення у моїх джунглях, — відповів Крамлі.

— Генрі, — мовила Констанс, — поїдете з нами?

— Хай би ви й не хотіли, а поїду, — сказав Генрі.

Приїхали ще машини; полісмени готувалися лізти у воду й витягати те, що було в клітці; Крамлі попростував до Шренкової оселі; я стояв, увесь тремтячи, поки Констанс і Генрі стягували з мене мокру куртку, а потім допомогли мені залізти в машину, і ми поїхали нічним узбережжям серед зітхань високих нафтових вишок, залишаючи позаду темну, схожу на сарайчик, хатину, де чекали Шпенглер, Чингісхан, Гітлер, Ніцше і кілька десятків старих цукеркових обгорток; залишаючи позаду зачинений на ніч павільйон на трамвайній станції, де завтра знову сидітимуть зневірені старі чоловіки, дожидаючи останніх трамваїв століття.

Дорогою мені привидівся я сам у дванадцять років, що похмурого раннього ранку їхав на велосипеді, розвозячи людям газети. А трохи далі — вже старший, дев’ятнадцятирічний, що брів додому, натикаючись на стовпи, зі слідами губної помади на щоці, сп’янілий від кохання.

І вже перед тим, як ми повернули до арабського форту Констанс, назустріч нам прибережним шосе з ревом промчав інший лімузин. Він майнув повз нас, як блискавка. Невже то я в недалекому майбутньому? І зі мною Пег у вечірній сукні, бо ми повертаємося з танцювальної зали? Але той лімузин промайнув і зник. Майбутньому доведеться почекати.

А коли ми заїхали на піщанистий задвірок Констанс, я відчув просту радість сьогодення і найбільше щастя — жити.

Лімузин поставили на місце, і ми з Констанс чекали тільки на Генрі, коли це сліпий величним помахом звів руку.

— Відступіть убік, а то віддавлю ноги.

Ми відступили.

— Дайте сліпому чоловікові показати вам дорогу.

І він рушив уперед.

Ми залюбки пішли за ним.

Присвячую живим, кого люблю: СІДОВІ СТЕБЕЛУ, який підказав мені, як розплутати мою особисту тайну, й АЛЕКСАНДРІ, дочці моїй, яка після нас прибирала.

І тим, хто вже спочив: ФЕДЕРІКО ФЕЛЛІНІ, РУБЕНОВі МАМУЛЬЄНОВІ, ДЖОРДЖЕВІ ЦУКОРУ, ДЖОНОВІ ГАСТОНУ, БІЛЛОВІ СКОЛЛУ, ФРІЦОВІ ЛЕНҐУ, ДЖЕЙМСОВІ ВОНҐУГАУІ та ДЖОРДЖЕВІ БЕРНСУ, який відкрив мені, що я — письменник, коли мені було чотирнадцять.

А ще РЕЄВІ ГАРРІГОЗЕНОВІ — із причин очевидних.

Десь колись жили-були собі два міста в одному місті. Одне з них удалось ясне, а друге — темне. Одне невгамовно товклося цілісінький день, а друге ніколи й нізащо б не зворухнулося. Одне — тепле, ще й сповнене вічномінливого світла. А друге — холодне, ще й привалене брилами, щоб нікуди не втекло. Коли ж сонце щовечора опускалось за «Максимус-Філмс», то місто живих починало нагадувати цвинтар Ґрін-Глейдс, що близенько, через дорогу, котрий якраз і був другим містом — градом небіжчиків.

Коли ж гасло світло й припинявся усякий рух, а вітер, що обдував будівлі студії, прочахав, отоді начебто якась неймовірна печаль-меланхолія розливалася від парадних воріт міста живого по вже посутенілих авеню, добуваючись аж до того високого цегляного муру, який і розводив, одне від одного, оті два міста. І зненацька вулиці сповнювалися чимось таким невимовним, що про нього можна було сказати щось лише перегодом — як про спомин. Адже люди, відходячи до іншого світу, лишають по собі всілякі архітектурні надбудови, які кишать примарами неймовірних подій.

Бо й справді це було найнесамовитіше у світі місто, де могло будь-що трапитися, і таки траплялося будь-що. Десять тисяч смертей відбулося там, а люди, хутенько закопавши небіжчика в землю, зривалися, регочучи, на рівні ноги, аби завдати ті ноги на плечі, — й хода! Геть-геть! Тут підпалювалися цілі квартали, але ніколи вони так і не згоряли. Сирени верещали, поліційні машини мало не перекидалися, огинаючи ріг за рогом… аби тільки полісмени позривали й поховали свої «бляхи», а пожежники — покольдкремили на собі ту свою жовтогарячу пресовану пудру та й порозходилися додому, до своїх бунгало, що ген на околицях, — у той великий і переважно такий нудно-занудний світ.

А тут ще чигали динозаври… Мініатюрні? Лише на мить! Бо ж наступної секунди вони р-раз! — і вже забовваніли, п’ятдесят футів заввишки, над напіводягненими незайманками, а ті — ну верещати, хапаючись за ключі. Саме звідсіля вирушило декілька хрестових походів, аби тільки почіпляти свої обладунки на кілочки та позаховувати списи-піки в крамниці «Західний костюм», що в глухому куті вулиці. Саме тут Генріх Восьмий видав повеління скосити кілька голів. Саме звідси Дракула виблукав во плоті, аби вернутись порохнею. Були тут і зупинки Хресного Шляху, де знову й знову освіжався слід пролитої крові у міру того, як сценаристи стогнали, супроводжуючи Агнця до Голготи, а спини їм тріщали під тягарем дублів за дублями, а кінорежисери їх батожили, а кіномонтажники-фільмоч ики краяли гострющими, мов бритва, ножами. І саме з отих-о мінаретів муедзини щовечора закликали правовірних мусульман до молитви, у той час як лімузини шурхотіли-шепотіли безликими своїми, але кінськими, силами поза кожнісіньким вікном, а селяни ховали очі, щоб оте не осліпило.