Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Я минав якраз кінцевий павільйон, коли останній вибух веселощів та ударного джазу потряс стіни. На велосипеді повз мене промчав помічник оператора, відвозячи повний кошик плівки на трупорозтин до редактора з його бритвою, а вже той/та або врятує фільм, або поховає навіки. А потім — чи в кінотеатри, а чи на полиці, до інших фільмів-мерців, де їх хоч і не поїсть іржа, але порох таки припорошить — на віки вічні.

Церковні дзиґарі на Голлівудських горах вибили десяту. Я крутнувся й звільна закрокував до своєї келії в корпусі сценаристів.

А там, на столі, на мене чигало запрошення — на роль дурня заплішеного.

Не на мармуровій плиті викарбуване, а охайно видрукуване на високоякісному папері для нотаток.

Перечитуючи його, я опустився у своє робоче крісло. Обличчя мені похололо, а рука боролась зі спокусою схопити записку, зіжмакати й викинути геть.

Ось що там було написано:

Р. S.На тебе чекає велике одкровення. Матеріал для щонайпопулярнішого роману чи пречудового сценарію. Не пропусти ж!

Ну, я ніякий не зух. Навіть не думав вчитися водити машину. Не літаю літаками. Жінок боявся аж до двадцяти п’яти літ. Усілякі там височини просто ненавиджу, а Емпайр-Стейт — то чистий жах для мене. У ліфтах завжди нервую. Ескалатори мене кусають. А їжею як перебираю! Перший свій біфштекс спожив аж у двадцять чотири роки, а все дитинство перебивався ну не з хліба на квас, але гамбургерами, сандвічами з шинкою, яйцями та томатним супом.

— Парк Ґрін-Ґлейдс! — вимовив я вголос.

Господоньку (подумалось)! Опівночі? Щоб то я, хлопець, якого забіяки товкли чи не до самого кінця отроцтва, попхався туди опівночі? Хлопчина, котрий зашився під братове плече, коли вперше побачив «Фантома в опері»?

Авжеж, саме я.

— А щоб тобі заціпило! — викрикнув.

І подався на цвинтар. Опівночі.

Покидаючи студію, я звернув до Ч (Для чоловіків), це недалечко від Головних воріт, а тоді подався в інший бік. Таке то було місце, яке я навчився обминати: грот підземний, де дзюрчать якісь потаємні води, а хай-но лиш торкнешся дверей, ще не відчинивши їх, як щось там зашурхоче, от мов рак хутенько задки-задки геть. Тож я вже давно застосовую тут таку практику: постою-повагаюсь, прокашляюсь — і тільки тоді легесенько відчиню двері. А як на те й двері кабін усередині того Ч по-різному зачиняються: то зі стуком, то дуже тихо, а то мов із рушниці бабахнуть, от ніби істоти, що цей грот населяють, тікають і за дня, й навіть тепер, о цій пізній годині, розбігаються перепуджено хто куди, через оті пізні вечірки-мізансцени, тож ти потрапляєш до прохолодно-порцелянової тиші, де чути лиш мурмотіння попідземних струменів, якнайшвидше справляєш свою нужду й вискакуєш, навіть рук не помивши, а вже знадвору тільки й почуєш, як знову хитро-повільно прокидається тамтешній рак, як перешіптуються, на весь отвір, від одвірка до одвірка, двері та повертаються домовики-гротовики, кожен на своїй стадії виходу з лихоманки та безладу.

Отож, як уже було сказано, накивав я звідти п’ятами та, загорлавши перед входом до Ж по той бік алеї, аби допевнитися, чи там нікого немає, шаснув туди, а там — прохолодна, біло-чиста керамічна місцина, і жодних тобі темних гротів, і не сипонуть тобі врозтіч усякі-псякі жуки-гротовики, й одна моя нога тільки туди, а друга вже й звідти, і якраз пощастило повитріщатися на полк прусської гвардії, що промарширував на вечірку Десятого павільйону, а от командир їхній порушив шик: миловидий молодик із нордичною чуприною та величезними очима-невиннятами, він, не відаючи, на що зараз наштовхнеться, забіг до Ч.

«Його вже більше ніхто не побачить!» — подумав я і заквапився майже опівнічними вулицями.

Таксі було мені не по кишені, але щоб я сам-один потеліпався опівночі на цвинтар? Це ж усе одно, що скочити самому Вельзевулу в пельку. Тож за три хвилини до призначеного часу таксі й привезло мене до цвинтарних воріт.

Дві нескінченні хвилини я збув, намагаючись злічити всі ті склепи й пам’ятники, що їх накопичив парк Ґрін-Ґлейдс, хоч і знав приблизну цифру: він найняв на мертвяцьку роботу якихось дев’ять тисяч небіжчиків, ще й на повну робочу добу — на цілу вічність.

Протягом п’ятдесяти років небіжчики приносили сюди свій час, від того самого дня, коли двоє підприємців, будівельники Сем Ґрін та Ральф Ґлейд, збанкрутувавши, поскидали свої нікчемні вивіски й поставили перші надгробки.