Меган Миранда - Ідеальна незнайомка

Девіс Кобб був власником автоматичної пральні та підробляв у школі тренером із баскетболу, але я цього не знала, коли ми познайомилися в адміністрації округу під час заповнення документів.

Я думала, що він учитель. Так виглядало, що всі його знали, і він усім подобався. Йому казали: «Девісе, а ти вже познайомився з Лією? З осені ви працюватимете разом», – і він усміхався.

Після знайомства він запропонував випити по скляночці в найближчому барі – мав обручку на пальці, це було посеред дня, можете їхати за мною на своїй машині . Пропозиція виглядала, як невинний вияв гостинності до новоприбулої мешканки містечка. Він здавався цікавим – поки однієї ночі не з’явився в мене на порозі.

У коридорі назустріч мені йшла Кейт (панна Тернер). Вона була похмура й насуплена і спершу мене навіть не помітила. Але, порівнявшись зі мною, зупинилася, вхопила за руку й тихенько сказала на вухо:

– Вони розпитують, чи ми, бува, не зауважували за Девісом Коббом неприйнятної поведінки раніше. Довго не допитують. Усе дуже швидко.

Мені скрутило живіт від думки, що в поліції можуть бути якісь докази, що виведуть на мене. Останні дзвінки. Записи його розмов. Може, це й була причина, чому гучномовець над головою проскрипів моє ім’я.

– Усе гаразд? – запитала вона, ніби вловивши щось підозріле в моїй мовчанці.

Ми працювали одна навпроти одної, і за останні кілька місяців Кейт устигла в повсякденній метушні стати для мене «товариським обличчям». Тепер я переживала, що вона могла знати про мене забагато.

– Це все дуже дивно, – відповіла я, намагаючись скроїти таку ж розгублену міну, як у неї. – Дякую за засторогу.

Мітч Шелдон стояв біля входу до конференц-зали наче охоронець, схрестивши на грудях руки, широко розставивши ноги, ще й у військових штанях і мокасинах. Побачивши, як я наближаюся, він опустив руки.

Можна сказати, що Мітч був для мене в цій школі наставником і другом, але зараз я не знала, як реагувати на його суворий вираз обличчя.

Крізь відчинені двері позаду нього я бачила принаймні двох чоловіків у темних піджаках. Вони сиділи за овальним столом і пили каву з одноразових стаканчиків зі спіненого полістиролу.

– Що сталося? – запитала я.

– Господи, – сказав Мітч, нахилившись ближче і стишивши голос. – Вранці затримали Девіса Кобба. Його звинувачують у нападі. Я теж уперше про це чую. Преса й батьки почали дзвонити одразу, тільки-но я прийшов.

У приймальні адміністрації школи з вікнами, що виходили на головний вхід, як і казав Тео, було повно поліціянтів. Але ані тут, ані в коридорі за приймальнею, де ми зараз стояли, я не помітила жодного вчителя – тільки ми з Мітчем.

Мітч кивнув у бік дверей конференц-зали:

– Просили тебе, – він ковтнув слину. – Вони допитують усіх жінок, але конкретно тебе назвали на ім’я.

Опитування, що межує з обвинуваченням.

– Дякую, Мітчу.

Увійшовши, зачинила за собою двері. Я помилилася – у залі було троє людей. Двоє однаково одягнених чоловіків, мабуть, у їхньому підрозділі такий порядок, і жінка в цивільному.

Найближчий до мене чоловік підвівся й дещо здивовано оглянув мене.

– Лія Стівенс? – запитав він, демонструючи на поясі поліційний значок.

Мої плечі застигли.

– Так, – відповіла я, нерухомо звісивши руки, почуваючись, наче експонат на вітрині.

Він простягнув руку і представився:

– Детектив Кайл Донован.

Він був молодшим за іншого чоловіка, але якийсь елегантніший, статечніший. Тож я подумала, що саме він тут головний, незалежно від рангу. Можливо, тому, що мав імпозантну зовнішність і тримав зоровий контакт, а я упереджена. Є в мене слабинка до таких типажів.

Я потиснула руку спершу йому, а тоді, нахилившись через стіл, – старшому.

– Детектив Кларк Іґан, – представився той. У нього були посріблені сивиною бакенбарди, трохи не така міцна статура, тьмяний погляд. Він нахилив набік голову й перезирнувся з детективом Донованом.

– Елісон Конвей, – її роль досі була для мене невизначеною. Діловий костюм, русяве хвилясте волосся до плечей.

– Дякую, що погодилися з нами поговорити, – сказав Донован, ніби в мене був вибір, і жестом указав на стілець навпроти.

– Звичайно, – сказала я, сідаючи на місце й намагаючись оцінити ситуацію. – Про що йдеться?

– У нас є лише декілька запитань. Девіс Кобб. Ви з ним знайомі?

– Ясна річ, – відповіла я й заклала ногу за ногу, намагаючись триматися невимушено.

– Як давно ви знайомі? – продовжив він.