Франк Тільє - Пазл

— Так. Мерці досі там, поруч неї.

— І досі роздирає на собі шкіру, коли ви знімаєте з неї гамівну сорочку?

— На жаль, їй не набагато краще.

— Їй ніколи не стане краще. Мерці, яких вона постійно бачить, переслідуватимуть її, доки вона лишатиметься ув’язненою у вашій лікарні.— Він зітхнув.— Дуже шкода. Вродлива жінка. У неї таке красиве чорне волосся, що спадає аж до пояса. Я завжди любив дивитися на нього, торкатися його. Знаєте, Сесіль Жанна — це людина, яка багато значить для мене.

— Так, знаю.

Його погляд став відсутнім, перш ніж він знову звернувся до співрозмовниці.

— Поки я був прикутий до цієї лікарняної койки, дещо сталося, лікарю Клеор. Дещо, що, на мою думку, може неслабо поставити під сумнів ваші варварські практики.

Психіатр не розуміла, до чого він веде, але не дозволяла собі вийти з рівноваги, вона звикла до подібної поведінки та агресивних висловлювань.

— Якщо у вас є диво-засіб, то я вас слухаю,— обмежилась вона такою відповіддю.

— Спочатку в мене є питання. Ви — блискучий психіатр. Чи вважаєте ви, що свідомість здатна сама себе вилікувати? Очиститись від власної гнилі без зовнішнього втручання, без медикаментів, без лікарів? Знаєте, як оті садна, які ми в дитинстві набиваємо на колінах і які, навіть без антисептика, зрештою зникають самі.

Вона похитала головою.

— Одужувати — означає йти назустріч частині самого себе, тій частині, що була навмисно замаскована свідомістю. Більшість часу пацієнти не здатні самостійно йти на цю зустріч, тому що хвороба стає на заваді. Ми, психіатри, тут саме для того, щоб допомогти їм зруйнувати ці перешкоди.

Молодий чоловік чекав, коли вона на нього подивиться, він хотів, щоб вона в повній мірі усвідомила його слова.

— Я знаю правду. Я точно знаю, що сталося того дня, 22 грудня, лікарю. Я знаю, хто вбивця цих восьми гравців. Я бачу його обличчя, як зараз бачу вас.

Санді Клеор стрепенулась. Її пацієнт ще ніколи не говорив таких слів. Для нього вона зазвичай була лише переслідувачкою, частиною змови, метою якої було знищити його. Вона намагалась зберігати нейтральний тон, але в ній кипіло хвилювання.

— І хто ж він? Що саме ви знаєте про день 22 грудня?

Люка Шардон подивився на годинник над телевізором.

— Тоді виймайте свій маленький сірий диктофон, лікарю, ну, той, якому ви довіряєте усі ваші нікчемні умовиводи та оцінки.

— Я лишила його у відділенні.

— Як вчасно. Вирушайте, поки не пішов сніг, поверніться до палати, яку я займав, перш ніж потрапити сюди. Я там дещо сховав, усередині одного з металевих прутів від ліжка. Я б хотів, щоб ви привезли це разом з вашим диктофоном, це справді того варте. І сподіваюсь, що у вас удосталь часу. Адже історія, яку я збираюсь розповісти, перевершує усі ваші очікування.

22 грудня

Того ранку у серці Альп було морозно і сухо. Погода кусюча, але ідеальна для того, аби взути снігоступи і вирушити на прогулянку, що й збирався зробити старший сержант П’єр Боніфас, якби не цей жахливий терміновий виклик. На іншому кінці дроту екскурсовод ледве міг говорити, досі шокований своєю знахідкою.

Гелікоптер національної жандармерії, що віз Боніфаса та його напарника, тепер пролітав над листяним лісом. По­переду перші промені сонця загравали з горами, їхні шовковисті кінчики губилися в безмежності, аж до Швейцарії з одного краю та до Італії з іншого. За свою двадцятидворічну кар’єру Боніфас ніколи не втомлювався від цього видовища, щодня інакшого і так само витонченого, як кольори на палітрі художника. Проте того ранку він майже не звертав на нього уваги. Його думки блукали деінде.

Біло-синій гелікоптер пролетів над озером і приземлився на маленькій галявині на висоті понад тисячу чотириста метрів над рівнем моря. Рух гвинтів здійняв хмарки снігу. Згорбившись і сховавши носи у коміри темно-синіх парок, зі снігоступами в руках, двоє офіцерів побігли до чоловіка, одягнутого в теплий лижний костюм. Вони привіталися, взули снігоступи та швидко пішли.

— Ви ні до чого не торкались? — запитав Боніфас.

Гід повертався назад тим самим шляхом, йдучи власними слідами. Це був міцний широкоплечий здоровань, у якого один крок був як два кроки Боніфаса. На щастя, ця ділянка лісу була відносно рівною, посередині між долиною та пагорбами, які простягалися зигзагами до вершин.