Франк Тільє - Пазл

Він замовк на декілька секунд, перш ніж продовжити.

— Потім біля мене опинився відчинений ящик для інструментів. З тією викруткою з оранжевою ручкою… Не знаю, що на мене найшло. Посеред ночі я стиснув їй в руці аж до болю. І…

Він заплющив очі. Його обличчя скривилось, м’язи напнулися під ременями.

— Вдарив… Я всіх їх убив… Я…

Тепер він ридав.

— Чому? Чому я це зробив? Я ж не вбивця.

— Саме тому вас визнали неосудним.

Психіатру було важко зберігати ясність думок. Неймовірна історія, яку розповідав її пацієнт упродовж декількох годин, не підлягала розумінню.

— Ви усвідомлюєте, що те, що ви пережили під час коми, відкриває неймовірні перспективи для психіатрії? Ви… Ви відшукали правду, лежачи нерухомо в цьому ліжку, у той час як вас вважали майже мертвим! Тоді як ми перепробували на вас усе — від електротерапії до найсильніших препаратів — безуспішно! Ви боролися і, схоже, частково перемогли хворобу, яка вас засліплювала!

Люка напружився.

— Мені на все це плювати, лікарю!

Клеор було важко зберігати спокій.

— Це буде наступний етап нашої роботи: не залишити більше темних зон і зрозуміти глибинну причину, що могла підштовхнути вас до такого вчинку. Вочевидь, загибель ваших батьків у автокатастрофі прискорила вашу деградацію і розвиток психозу. Ви ще до неї багато грали, причому змалечку. Відеоігри, потім рольові ігри, іноді понад шістнадцять годин на добу… Віртуальне і так займало величезну частину вашого життя, а після їхньої смерті ви повністю відірвалися від реального світу… Замкнувшись у своїй маленькій кімнатці, ви жили лише перед екраном, в іграх та в оточенні уявних персонажів. Фікція була ­єдиним способом втекти від реалій життя і страждання, що вас охопило.

Люка заспокоївся, він уважно слухав, рівно дихаючи. За маленьким вікном досі падав сніг.

— Отже, мій батько був робітником на заводі «Кристом», мати не працювала, ми жили в тому маленькому будиночку на околиці… Як я дійшов думки, що мої батьки — дослідники? Що я жив з ними у великому будинку в Монмірай? Як мені вдалося обманути самого себе?

— Хвороба, Люко. Кілька років тому у вас почалася певна форма параної, посилена вашою ізольованістю. Робота на заправці не вирішувала проблему: ніч, самотність, нестача спілкування. Ви поступово ізолювалися, десоціалізувалися. Ваша колишня дівчина декілька разів намагалась витягти вас із вашого закритого світу. Це полювання на скарби, у якому вона вмовила вас узяти участь, стало фатальним. У той період ви були вибухівкою вповільненої дії. З вами сталося те, що психіатри називають деліріозним синдромом. Якщо хочете — грім серед ясного неба, коли ви повністю втрачаєте контроль і стаєте здатні на найгірше.

Вона запропонувала йому склянку води і допомогла попити, потім освіжилась сама і продовжила:

— Після цього жахливого вчинку ваша свідомість замаскувала правду. Увімкнулися захисні механізми, щоб уберегти вас. Спогади, пов’язані з цим полюванням на скарби й тим, що сталося у гірському притулку, були надійно заховані у вашому мозку і стали недоступні вашій свідомості. Коли жандарми знайшли вас за притулком, ви все забули. Психічне захворювання прогресувало, вибудовуючи навколо вас твердий панцир. Ви самі переконали себе у змові проти вас і ваших батьків. У вашій голові вони стали блискучими дослідниками, що зберігають дуже важливу таємницю. Продовження ви знаєте. Після чотирьох місяців безрезультатної терапії у моїй лікарні ви намагаєтесь покінчити з собою. Допомога приходить вчасно, щоб уникнути смерті від асфіксії, але надто пізно, щоб завадити комі. І саме в цей момент, коли ви балансуєте між життям та смертю, ваш мозок починає вигадувати історію. Історію Ілана Дедіссе, який вирушає на пошуки правди.

Люка мовчав, уважно слухаючи слова психіатра.

— Вам потрібен був справжній квест, виклики, завдання, щоб докопатися до власної психіки та зорієнтуватися у її складному лабіринті. Так виникла ця гра: «Параноя». Ви були в глибокій комі, але ваша мозкова активність була дуже інтенсивною. Поки що ми точно не знаємо — якщо не брати до уваги ваш випадок,— що саме відбувається під час цього специфічного періоду, коли людський організм опиняється на межі між життям та смертю. Упродовж п’яти тижнів ви ні разу не проявили жодної рухової активності, ваші зіниці не реагували на світло, але ваш мозок був цілком живий. ­Однак лікарі зафіксували шкірні реакції типу «гусячої шкіри», причому багато разів. Вони ніколи не бачили нічого подібного.