Тесс Герритсен - Асистент

Ріццолі розуміла його слова, але не могла вловити основну думку. Що він хотів сказати?

— Яка гра?

— Хіба ви не побачили?

Він посвітив ліхтариком на слова, вирізьблені на гранітному надгробку:

« Тут лежить любий чоловік і батько

Ентоні Ріццолі

1901 — 1962 »

— Це його шпилька, — сказав Дін, — а допекти він намагається безпосередньо вам.

У жінки, яка сиділа в палаті Корсака, було пряме каштанове волосся. З вигляду його вже багато днів не мили і не робили зачіску. Жінка не намагалася торкнутися Корсака. Просто дивилася на нього порожніми очима, склавши руки на колінах, нежива, мов лялька. Ріццолі стояла біля палати інтенсивної терапії і боролася із собою: заходити чи ні? Нарешті жінка підвела голову й побачила її крізь віконечко. Тепер уже Ріццолі не могла втекти.

Вона увійшла до палати.

— Ви місіс Корсак? — запитала вона.

— Так.

— Я детектив Ріццолі. Джейн. Будь ласка, називайте мене Джейн.

Вираз обличчя в жінки не змінився: вона явно не впізнала цього імені.

— А вас як звати? — знову запитала Ріццолі.

— Діана. — Трохи помовчавши, жінка насупилася. — Вибачте, назвіться ще раз, будь ласка.

— Джейн Ріццолі. Я з бостонської поліції. Ми з вашим чоловіком разом вели одну справу… Можливо, він згадував про неї.

Діана невиразно знизала плечима і подивилася на Корсака. Ріццолі не бачила на її обличчі ані горя, ані страху. Лише безсиле й тупе виснаження.

Відвідувачка трохи постояла мовчки біля ліжка. «Скільки трубок, — подумала вона. — Скільки апаратів». А всередині лежав Корсак, який перетворився тепер на безтямну плоть. Лікарі підтвердили, що в нього зупинилося було серце. І хоча тепер серцевий ритм стабілізувався, свідомість так і не повернулася. Із широко роззявленого рота пластиковою змією виповзала ендотрахеальна трубка. Біля ліжка висів резервуар, до якого цівкою натікала сеча. Його статеві органи було вкрито простирадлом, але груди й живіт лишилися голими. З-під простирадла виднілася волохата нога з давно не стриженими жовтими нігтями на пальцях. Ріццолі дивилася на все це й відчувала сором за те, що порушує приватність Корсака і бачить його в такому стані. Однак відвести погляд вона не могла. Непереборна сила змушувала її дивитися, навіть витріщатися на всі інтимності, на ті самі деталі, які Корсак, якби був при тямі, захотів би приховати від неї.

— Поголити б його, — сказала Діана.

Така банальність… Однак нічого іншого дружина Корсака не спромоглася сказати. Вона не поворухнула жодним м’язом, а сиділа непорушно, безсило склавши руки, а її байдуже обличчя було ніби викарбуване з каменю.

Ріццолі шукала якихось слів. Чогось такого, що могло втішити Діану. Вона обрала кліше:

— Він боєць. Він боротиметься.

Її слова впали, наче камінці в бездонний ставок. Жодного сплеску, жодної реакції. Діана довго мовчала, перш ніж знову подивитися на Ріццолі блакитними очима.

— Боюся, що знову забула ваше ім’я.

— Джейн Ріццолі. Ми з вашим чоловіком разом пішли на нічне патрулювання.

— А, то ви та сама…

Ріццолі мовчала. Їй раптом допекло відчуття провини. «Так, я та сама. Та сама його колега, яка його покинула. Він лежав сам у темряві, а я намагалася врятувати свій план, коли все пішло шкереберть».

— Спасибі вам, — сказала Діана.

— За що? — не зрозуміла Ріццолі.

— За все, що ви зробили, щоб йому допомогти.

Ріццолі подивилася в порожні блакитні очі цієї жінки. Аж тоді вона помітила, як сильно в неї звужені зіниці. «Такими стають очі від деяких наркотиків», — подумала вона. Діана Корсак дивилася на неї із чарівного туману.

Ріццолі поглянула на Корсака. Пригадала той вечір, коли викликала його на місце убивства Гента. Корсак приїхав п’яним. Вона також пригадала, як вони стояли на парковці після аутопсії і він, здається, не хотів повертатися додому. Невже на нього щовечора чекало оце? Ця жінка із порожніми очима і механічним голосом?

« Ти не казав мені. А мені було байдуже, я не запитувала » .

Вона підійшла ближче до ліжка і стиснула долоню Корсака. Пригадала, як їй часом ставало бридко від потиску його вологої руки. Але не сьогодні. Сьогодні вона була б рада, якби він потиснув руку у відповідь. Однак під її пальцями ніщо не ворухнулося.

Об одинадцятій дня Ріццолі нарешті увійшла до своєї квартири. Замкнула двері на два засуви і кодовий замок, застібнула ланцюг. Колись вона подумала б, що такі заходи безпеки — це симптом параної. За давніх часів вона вдовольнилася б одним простим замком і пістолетом на нічному столику. Однак рік тому Воррен Гойт перевернув її життя. Відтоді на її дверях наросли оці лискучі залізяки. Вона дивилася на свої замки. Раптом її вразила думка про те, як виразно вона уподібнилася до всіх інших жертв насильства. До всіх, хто намагається забарикадуватися вдома і відгородитися від світу.