Тесс Герритсен - Двійник

— Це все? — запитав Ларрі.

— Не вимикайте.

— Що ми шукаємо?

Ріццолі відчула, як пришвидшився її пульс.

— Ось, — м’яко сказала вона.

Білий фургон знову з’явився в кадрі. Він повільно їхав поміж рядами автомобілів, тоді спинився між камерою та синім «БМВ».

— Чорт, він усе затулив! — вигукнула вона. — Не видно, що робить водій.

За кілька секунд фургон рушив далі. Вони не побачили ані обличчя водія, ані номерного знака.

— То в чому справа? — запитала Фішмен.

Ріццолі подивилася на Фроста. Тут не потрібні були слова, вони обоє розуміли, що сталося на паркувальному майданчику. «Здута шина. У Терези й Ніккі Веллс теж пробило колесо».

Ось як він їх знаходить. Стоянка жіночої клініки. Вагітні жінки приїздять до лікарів. Різкий удар по шині, і лишається тільки чекати. Вистежити здобич, коли вона поїде зі стоянки. А коли зупиниться — ось ти, зовсім поряд.

Готовий допомогти.

Фрост кермував, а Ріццолі думала про те життя, що згорнулося всередині неї самої. Про те, яка тонка стіна м’язів та шкіри захищала це дитя. Лезо заходить не надто глибоко. Швидкий надріз, униз по животу, від грудини до тазу, не переживаючи про шрами, бо рана ця ніколи не загоїться і турбуватися про материне здоров’я не треба. Вона — просто лушпайка, яку можна викинути, забравши з неї скарб. Детектив притиснула долоні до живота, їй раптом стало млосно від думки про те, що зараз, можливо, доводиться терпіти Метті Первіс. Звісно ж, Метті не радували гротескні картинки, які вона бачила в дзеркалі. Можливо, вона дивилася на розтяжки, які павутинням укривали її живіт, і оплакувала свою втрачену принадність. Горювала, бо чоловік тепер дивився на неї без зацікавлення, без пристрасті. Без любові.

«Чи знала вона, що в Двейна є коханка?»

Ріццолі подивилася на Фроста.

— Йому потрібен посередник.

— Що?

— Коли він отримує новонародженого, що він із ним робить? Мусить принести до посередника. До того, хто влаштує всиновлення, зробить усі папери. І заплатить готівкою.

— Ван Ґейтс.

— Ми знаємо, що принаймні один раз він це вже робив.

— То було сорок років тому.

— І скільки дітей він віддав на всиновлення з того часу? Скільки немовлят отримали родини, котрі могли заплатити? Це має бути прибуткова справа.

«Достатньо для утримання статусної дружини в рожевому спандексі».

— Ван Ґейтс не погодиться на співпрацю.

— Нізащо. Але ми знаємо, що тепер шукати.

— Білий фургон.

Фрост помовчав.

— Знаєш, — сказав він, — якщо фургон таки з’явиться біля його дому, це буде значити, що…

Він не договорив. «Що Метті Первіс уже мертва», — подумала Ріццолі.

Метті сперлася спиною на одну стіну, ногами на іншу й штовхнула. Порахувала, скільки секунд потрібно для того, щоб ноги почали тремтіти, а обличчя вкрилося намистинками поту. «Нумо, ще п ’ ять секунд. Десять» . Тоді розслабилася, важко дихаючи; щиколотки й литки приємно поколювало. У цьому ящику вона їх майже не напружувала — забагато годин провела, згорнувшись клубочком і ридаючи від жалості до себе, поки м’язи перетворювалися на кашку. Метті згадався грип, який вона колись підхопила — важкий випадок, кілька днів вона пролежала в ліжку, трусячись у лихоманці. А коли за кілька днів устала, була така слабка, що до туалету довелося повзти. Ось що буває від надмірного лежання: воно краде в тебе силу. Ці м’язи їй скоро знадобляться; вона має бути готова до його повернення.

Бо він має повернутися.

Годі відпочивати. Знову ноги на стіну. Тисни!

Метті стогнала, на чолі виступав піт. Вона подумала про фільм «Солдат Джейн» і те, якою стрункою та підтягнутою була Демі Мур, коли тягала ті штанги. Штовхаючи стіни своєї в’язниці, вона тримала в голові цей образ. Уявляла собі м’язи. І те, як дає відсіч. Як б’є того покидька.

Зітхнувши, Метті знову розслабилася та сперлася на стіну, глибоко дихаючи, поки вгамовувався біль у ногах. Саме збиралася знову повторити вправу, коли відчула, як скручує живіт.

Знову перейми.

Зачекала, затримала дихання, сподіваючись, що це скоро минеться. Полегшення прийшло швидко — то матка випробовувала свої м’язи, так само як Метті свої. Боляче не було, але то був знак, що її час уже близько.

«Зачекай, маленька. Треба ще трошки зачекати».

І знову Мора позбувалася всіх доказів своєї особистості. Поклала сумочку до шафки, разом із годинником, ременем та ключами від авто. «Але навіть якщо взяти кредитну картку, права водія та номер соціального страхування, я досі не знаю, хто я така насправді, — подумала вона. — Єдина людина, яка має відповідь, чекає на мене по той бік бар’єру».