Тесс Герритсен - Двійник

«Для чого? Щоб померти від спраги?»

Вона відкусила дорогоцінний шматок шоколадки й мало не піддалася спокусі відкусити ще раз, але змогла втриматися силою волі. Акуратно загорнула батончик, лишивши на потім. «Якщо все буде дуже погано, мені завжди лишається папір, — подумала вона. — Папір же їстівний? Його роблять із дерева, а голодні олені об’їдають із дерев кору, отже, він мусить мати якусь поживну цінність. Так, збирай папір, не брудни його». Метті неохоче кинула недоїдену шоколадку до пакета. Заплющила очі, подумала про гамбургери, смажену курятину і всі ті заборонені наїдки, у яких відмовляла собі після того, як Двейн сказав, що вагітні жінки йому схожі на корів. Тобто вона нагадувала йому корову. Два тижні після того вона не їла нічого, крім салатів, поки одного дня не відчула таке запаморочення, що всілася на підлогу просто посеред супермаркету. Двейн розчервонівся, поки навколо них збиралися стривожені жінки, без упину питаючи, чи все добре з його дружиною. Він відмахувався від них, а сам сичав на Метті, щоб вона скоріше вставала. Він завжди казав, що імідж — це все, і от стоїть Містер «БМВ», а його дружина-корова в легінсах для вагітних розвалилася на підлозі. «Так, Двейне, я корова. Велика прекрасна корова, яка носить твоє дитя. То прийди і врятуй нас, чорт забирай. Урятуй нас, урятуй».

Над головою зарипіли кроки. Метті підняла очі, поки наближався її викрадач. Вона вже навчилася впізнавати його ходу — легку й обережну, як у кота на полюванні. Щоразу, як він приходив, вона благала відпустити її. Щоразу він просто йшов геть, лишаючи її в ящику. Тепер у неї закінчувалася їжа та й вода теж.

— Жіночко.

Вона не відповіла. «Хай сумнівається, — подумала вона. — Почне переживати, чи зі мною все гаразд, і муситиме відкрити ящика. Я потрібна йому жива, або ж він не отримає свого дорогоцінного викупу».

— Поговоріть зі мною, жіночко.

Метті мовчала. «Усе решта не спрацювало. Може, це його налякає. Може, він випустить мене».

Удар по землі.

— Ви там?

«Де ще мені бути, мудило?»

Довга пауза.

— Ну, якщо ви вже мертва, немає сенсу вас розкопувати, правда ж?

Кроки почали віддалятися.

— Чекай. Чекай ! — Метті ввімкнула ліхтарика й почала гатити в стелю. — Повернися, чорт забирай! Повернися!

Вона прислухалася, серце калатало. І мало не розреготалася від полегшення, почувши рипіння під його ногами. Хіба ж не жалюгідно? Вона дійшла до того, що благає його про увагу, як зневажена коханка.

— Ви не спите, — сказав чоловік.

— Ви говорили з моїм чоловіком? Коли він вам заплатить?

— Як почуваєтеся?

— Чому ви мені не відповідаєте?

— Спочатку відповідайте ви.

— О, я почуваюся просто супер !

— А як дитина?

— У мене закінчується їжа. Потрібно ще.

— У вас її достатньо.

— Перепрошую, але це я тут сиджу, а не ви! Я голодую. Як ви отримаєте гроші, якщо я помру?

— Не нервуйтеся, жіночко. Відпочивайте. Усе буде добре.

— Усе дуже не добре!

Відповіді не було.

— Гей. Гей ! — заволала Метті.

Кроки знову віддалялися.

— Чекай! — Вона знову почала гатити в стелю обома кулаками. — Повернися!

Її несподівано поглинула лють, якої вона раніше не знала. Вона заверещала:

— Не можна так зі мною чинити! Я не тварина !

Метті притулилася до стіни — укриті синцями руки тремтять, тіло викручують схлипування. Від люті, не від поразки.

— Та пішов ти, — мовила вона. — І ти, і Двейн. І всі решта покидьків світу!

Виснажена, вона впала на спину. Провела рукою по очах, витираючи сльози. «Чого він від нас хоче? Двейн уже мав би йому заплатити. То чому я досі тут? Чого він чекає?»

Дитина штовхнула. Метті притиснула руку до живота, намагаючись заспокоїти її через шкіру, що їх розділяла. Відчула, як напружилася матка — перше тремтіння переймів. Бідолашне маля. Бідолашна….

Дитина.

Жінка завмерла, замислилася. Згадала всі ті розмови, що вони мали крізь вентиляцію. Ані слова про Двейна. Ані слова про гроші. «Це якась дурня. Якщо мудило хоче грошей, то має йти до Двейна. Але ж він не говорить про чоловіка, навіть не згадує про нього. Що, як він йому й не телефонував? Що, як він узагалі не просив викупу?»

«То чого він хоче?»

Світло ліхтарика стало тьмяне. Сідав уже другий комплект батарейок. У запасі ще два, а потім їй залишиться постійна темрява. Цього разу Метті не панікувала, тягнучись до пакета, відкриваючи нові батарейки. «Я це вже зробила, отже, зможу зробити знову». Відкрутила ковпачок, спокійно дістала старі батарейки, поставила нові. Загорілося яскраве світло — тимчасове відтермінування тієї довгої ночі, наближення якої вона боялася.