Тесс Герритсен - Двійник

Вона кинула погляд на задні двері, наче обдумуючи втечу, тоді зітхнула.

— Так, здається, хочу.

Жінка з першого ряду розвернулася й спостерігала за ними. Що ж вона бачила? Вродливого молодого священика. Привабливу жінку. Напружене перешіптування під поглядами святих.

Схоже, отцю Брофі було так само ніяково, як і Морі. Він глянув на ту жінку й сказав:

— Поговорити можна й деінде.

Вони прогулювалися парком Джамайка Рівервей, затіненою стежиною над водою. Цієї теплої пообідньої пори їм довелося ділити парк із бігунами, велосипедистами, матерями з візочками. У такому публічному місці священик, який розмовляє зі стурбованою парафіянкою, навряд чи дав би підставу для пліток. «У нас усе завжди мусить бути саме так, — подумала Мора, коли вони пірнули під розлогі гілки верби. — Без натяку на скандал, щоб і не пахло гріхом. Понад усе я хочу від нього того, чого він не може мені дати. І все одно я тут».

«Ми обоє тут».

— Я все думав, коли ж ти до мене зайдеш, — сказав отець Брофі.

— Я хотіла. Тиждень був непростий. — Мора зупинилася, дивлячись на річку. Гамір транспорту з дороги неподалік забивав дзюрчання води. — Я нині гостро відчуваю свою смертність.

— А раніше не відчувала?

— Не настільки. Коли я минулого тижня спостерігала за тією аутопсією…

— Ти їх стільки бачиш.

— І не просто бачу, Деніеле. Я їх роблю . Я тримаю скальпеля в руці, я ріжу. Майже щодня займаюся цим на роботі, і мене це ніколи не турбувало. Може, це значить, що я втратила свою людяність. Стала така відсторонена, що навіть не розумію, що ріжу людську плоть. Але коли я спостерігала за розтином того дня, він став чимось особистим. Я дивилася на неї й бачила на столі себе. Тепер не можу навіть узятися за ножа, не думаючи про неї. Про те, яким могло бути її життя, що вона відчувала, про що думала, коли… — Мора замовкла, зітхнула. — Мені важко повертатися до роботи. От і все.

— Це справді потрібно?

Збентежена запитанням, жінка подивилася на священика.

— Хіба в мене є вибір?

— Говориш так, наче ти в рабстві.

— Це моя робота. Те, що я вмію робити добре.

— Не надто переконлива причина. То чому ти це робиш?

— А чому ти — священик?

Тепер настала черга Деніела бути збентеженим. Він замислився, завмер поруч із нею; тінь верби трохи приглушила блакить його очей.

— Я так давно зробив цей вибір, — мовив він. — Більше про нього й не думаю. І не ставлю під сумнів.

— Ти мусив мати віру.

— Я досі вірю.

— І цього достатньо?

— А ти справді думаєш, що потрібна тільки віра?

— Ні, звісно ж, ні.

Мора розвернулася й рушила з місця стежиною, поцяткованою сонцем і тінню. Боялася зустріти його погляд, боялася, що він забагато побачить у неї в очах.

— Іноді добре віч-на-віч зустрітися зі своєю смертністю, — сказав священик. — Це змушує переосмислити життя.

— Я цього не хочу.

— Чому?

— У мене не дуже добре із самоаналізом. Заняття з філософії мене бісили — стільки запитань без відповідей. А от фізику та хімію я розуміла. Вони мене втішали, бо навчали впорядкованих принципів, які можна відтворити. — Вона замовкла, провела поглядом молоду жінку на роликових ковзанах, яка штовхала перед собою немовля у візочку. — Не люблю те, чого не можна пояснити.

— Так, знаю. Ти завжди прагнеш розв’язувати рівняння. Тому тобі так важко впоратися з убивством цієї жінки.

— Це питання без відповіді. Саме те, що я ненавиджу.

Мора сіла на дерев’яну лаву, за якою розгортався річковий краєвид. Денне світло поступово згасало, збиралися тіні, у яких вода здавалася чорною. Отець Брофі сів поряд із нею, і хоч вони не торкалися один одного, вона так ясно усвідомлювала його близьку присутність, що майже відчувала голою рукою жар його тіла.

— Детектив Ріццолі нічого про справу не розповідала?

— Не те, щоб вона тримала мене в курсі справ.

— А ти на це сподівалася?

— Ні, як коп вона не стала б цього робити.

— А як подруга?

— У тому-то й річ. Я думала, що ми з нею справді друзі. Але вона так мало мені розповіла.

— Вона тут не винна. Жертву знайшли біля твого дому. Вона, певно, питає себе…

— Що, чи не підозрювана я?

— Або ж чи не мала ти бути жертвою. Ми всі того вечора так і подумали. Що в тому авто була ти. — Деніел дивився на воду. — Ти сказала, що не можеш не думати про ту аутопсію. Що ж, я не можу припинити думати про той вечір, про те, як стояв на вулиці в оточенні патрульних авто й не міг повірити, що це відбувається насправді. Відмовлявся вірити.