Дато Турашвілі - Покоління джинс. Втекти з СРСР

Дідусь Геги, чиє ім’я він носив і який у тому самому віці за часів Берії дивом врятувався від розстрілу, помер саме того дня, третього жовтня…

Камери засуджених до страти знаходились у підвалах Ортачальської в’язниці, на найнижчому поверсі Губерської, звідки в’язнів виводили для розстрілу до спеціальної кімнати на тому самому поверсі. Однак там сиділи не лише засуджені до страти, і тому в’язниця знала, хто де сидить, кого виводили або заводили на поверх, і тим більше у камерах поверхом вище добре знали все, що стосувалось засуджених до страти. Саме нагорі, над поверхом смертників, у одній з камер відбував покарання відомий авторитет, Діма Лордкіпанідзе, народжений у Парижі, у сім’ї грузинських політичних емігрантів, чиї антирадянські погляди були зовсім не випадковими. Тоді біля його камери з’явилося кілька ув’язнених жінок, яких було затримано за торгівлю, і до винесення вироку та відправки до жіночої колонії вони зазвичай співали вечорами. Щодо їхнього співу Діма Лордкіпанідзе якось поцікавився у наглядача, який жалівся, мовляв, чого ці баби голосять, потім начальник дає мені на горіхи. Діма Лордкіпанідзе детально випитав у наглядача все про співочих ув’язнених жінок. Наглядач знизав плечима, мовляв, з-поміж них хтось бухгалтер, хтось — продавець у магазині, і сказав, що його теж дивує, що вони так гарно співають. Тоді Діма Лордкіпанідзе ще ближче посунувся до наглядача і ще тихіше спитав:

— Якщо ці жінки співатимуть голосно, внизу почують?

— Де це — внизу?

— Там, де смертники.

— Та як вони почують у зачинених камерах?

— У коридорі ж почують?

— Якщо ті жінки співатимуть на повен голос, внизу в коридорі почують, мабуть.

— Мабуть чи точно?

— Мабуть.

— Тепер послухай. Поважатимемо тебе, якщо виконаєш маленьке прохання.

— Тільки щоб я роботу не втратив…

— А робота у тебе дійсно така, що втратити її — злочин, але все ж послухай уважно.

— Ну, слухаю.

— Внизу, серед смертників, сидить Гега, актор.

— Так, знаю, по справі літака, решта також там.

— Решті ми не допоможемо, та й допомоги цієї більш за все потребує Гега, йому двадцять два чи двадцять три, малий ще хлопець.

— Так, знаю, я його і в кіно бачив.

— Бачиш, ти й кіно любиш, та скажи мені таке: коли того Гегу поведуть на розстріл, ти за який час знатимеш про це?

— Одразу й знатиму, на тому поверсі наглядачем — мій двоюрідний брат.

— Рідний чи далекий?

— Рідний.

— Тоді як його зберуться виводити, я теж одразу маю знати.

— Тільки щоб я роботу не втратив, у мене двоє маленьких дітей, хоча б знати, що ви збираєтесь робити.

— Нічого такого.

— Тільки щоб я не постраждав.

— Кажу ж — нічого такого.

— А все ж таки?

— Коли Гегу зберуться виводити, скажеш жінкам, щоб почали співати, якомога голосніше, найсильнішим голосом. Жінкам скажи, що це моє прохання задля Геги, а ще скажи, що його ведуть на розстріл.

Наглядач стояв і здивовано слухав цього дивного в’язня, який не був схожим на жодного з тих, кого він бачив тут і в інших в’язницях, де працював раніше…

Їх усіх розстріляли в один день, але спробували максимально приховати це. У трьох випадках це більш-менш їм вдалося, бо ченця і братів спеціально вивели з камер вдень, оскільки в цей час охорона поводиться більш невимушено, і на кінець вони відчинили двері камери, де сидів Гега.

Він стояв на ногах і все ж вірив, що цього не станеться, не знаючи, куди його ведуть; не знаючи, що у кінці коридору є кімната, де на нього чекав власний вирок. Під час ходи тим коридором Гега почув звуки пісні звідкись здаля, згори, та він подумав, що йому здалося, і навіть ледь помітно посміхнувся. А поверхом вище дійсно співали ув’язнені жінки, стоячи зовсім близько до дверей зачиненої камери, — голосно, плачучи, їхній голос, на відміну від Геги, добре чув Діма Лордкіпанідзе, який безжально бив двері власної камери скривавленим кулаком і кричав на всю в’язницю.

На голос Діми одразу відреагували інші в’язні, оскільки кілька секунд по тому кожен в’язень ортачальської в’язниці знав, що унизу, у підвалі, вели на розстріл людину. Кілька секунд по тому кожен поверх в’язниці разом, до зриву голосу вигукувала ім’я Геги, і, коли він наблизився до кінця коридору, вся тюрма вже так гула, що супроводжуючі його наглядачі стурбовано перезирнулися. Можливо, це дійсно було через поспіх або у радянській імперії справді щось гнило, оскільки після заходу до кімнати кат, що очікував на Гегу, згідно з інструкцією, вистрілив у засудженого ззаду, але куля не вилетіла. Для професійного вбивці це було такою несподіванкою, що той просто розгубився і захвилювався. А Гега, із невідомо звідки взятим спокоєм, повернувся до ката і з посмішкою мовив: