Дато Турашвілі - Покоління джинс. Втекти з СРСР

Натомість, була деталь, яку (на відміну від попереднього випадку) на суді все ж залишили, — твердження, що викрадачі літака буцімто протягом усієї ночі не пускали пасажирів до туалету, повторили кілька разів як значну провину. Між іншим, на початку, коли літак обстрілювали з автоматів солдати, викрадачі не лише не пускали пасажирів, а й самі не рухалися у напрямку туалету. На тому ж самому процесі взагалі пропустили важливу деталь щодо газових балонів, яку найчастіше почали згадувати під час зборів у Цкнеті та на вулиці Львівській. Їм було відомо, що існують маленькі, кишенькового розміру газові балони, які (за їхнім планом) були у кожного і, погрожуючи якими, вони б примусили пілотів змінити маршрут літака. З самого початку у Цкнеті вони склали листа, у якому ставили вимоги пілотам і закликали подумати про пасажирів та стюардес.

Врешті передачу змонтували так, що кілька інтелігентів, які підписали лист про помилування, самі ж відмовилися від підписаного, решту ж викликали до ЦК і, погрожуючи, примусили зробити те саме. Багатьох змусили не лише відмовитись від підпису, а й писати пояснення й вибачитися за ту помилку, якої вони припустилися перед Компартією та урядом. Але виявились і такі, які знехтували особистими привілегіями, але не відмовились від підписів і до кінця лишилися при думці, що Гегу та його друзів необхідно помилувати. Було вже зрозуміло, що розстріляти їх вирішив грузинський уряд, і у Москві даремно чекали на прохання грузинського суспільства щодо помилування викрадачів літака.

А народ у Грузії сприйняв рішення тогочасного уряду настільки близько до серця, що про жорстокість Шеварднадзе з’явилися легенди. Тоді це був єдиний шлях та можливість помсти грузинів, і всі повсюди розповідали, як Шеварднадзе викликав до кабінету батька братів Паати та Кахабера на розмову щодо засуджених на смерть синів. Ніхто не знає, наскільки правдивим було те, що розповідали, але, як правило, придумане народом показує зв’язок, народом і виявлений.

Батька Паати і Кахабера, відомого грузинського лікаря та вченого, якого особисто знав Шеварднадзе, на другий день після арешту синів, звичайно, звільнили з роботи, а через три тижні після завершення суду викликали до першого секретаря ЦК.

Пан Важа, звісно, зрозумів, щодо чого, точніше, щодо кого буде розмова з Шеварднадзе і до грузинського ЦК — туди, де вирішувалась доля його синів, — спеціально пішов у джинсах.

Пан Важа не мав власних, але він знайшов джинси одного з синів у їхній кімнаті. Це було нелегко зробити, оскільки ту кімнату вже стільки разів обшукували й перевертали, що її вже й не прибирали, бо не було сенсу — невідомі приходили й руйнували спочатку. Тому пан Важа довго шукав джинсові штани, які мали запах його синів, надягнув їх перед дзеркалом і пішов до ЦК.

У ЦК, коли йому виписали перепустку, чиновники низьких та високих рангів з великим подивом дивились на чоловіка, який ішов на зустріч із Шеварднадзе, оскільки це був перший випадок, коли людина, яку викликали до ЦК, була одягнена у джинси.

Шеварднадзе також, похиливши голову й навіть не почувши привітання візитера, одразу помітив штани пана Важі, а потім, так і не піднімаючи голови, пальцем наказав пану Важі сісти на стілець, ще раз уважно поглянувши на його джинси. Спостерігав за ними із люттю, і, хто знає, може, подумав, що це був батьківський протест проти вже винесеного синам вироку. Тому розмова почалася так, як почалася.

— Мабуть, здогадуєшся, чому я тебе викликав.

— Не знаю. Знаю лише, що, мабуть, розмова йтиме про моїх синів.

— Ти знаєш.

— Я вас слухаю.

— Це я тебе слухаю.

— Мені нема чого вам казати.

— Але, мабуть, маєш прохання.

— Що ви маєте на увазі?

— Твоїх синів, звичайно.

— Я не можу нічого просити щодо моїх синів.

— Чому, в тебе немає надії на наше милосердя?

— Я не маю права просити у вас життя лише своїх дітей, інші винні не більше, ніж мої сини.

— Тобто ти просиш мене змінити вирок для усіх?

— Якщо ви викликали мене для цього, то так. Я не можу просити порятунку лише для свого сина, це не виправдає мене перед батьками інших, які не знають вас особисто і не потраплять сюди для порятунку власних дітей, як я…

— У них інша ситуація.

— Зараз ми всі в одній ситуації.

— Але для обох синів такого вироку ще не виносили, ті втратять одну дитину, ти ж — обох, якщо не пробачать…

— Хто має пробачити?

— Москва.

– Є шанс?

— Ми робимо все, що від нас залежить, але дуже часто вони приймають рішення, нічого у нас не питаючи. Якби вирішував я, ти ж знаєш…