Дато Турашвілі - Покоління джинс. Втекти з СРСР

— Швидко виходь.

— Що відбувається?

— Я виконую прохання ченця.

Гега та охоронець швидко пройшли коридором і повернули праворуч. Потім піднялись сходами, і охорона верхнього поверху зі здивованими обличчями спитала конвоїра, куди він веде в’язня посеред ночі.

— У дев’ятнадцятій сидить його дружина, лише на п’ять хвилин, і назад.

— Ти розумієш, що тобі за це буде?

— Якщо вони не побачаться зараз, не побачаться вже ніколи. Сьогодні його засудили до страти і завтра його переводять у Губернську.

— Так-от його переведуть, і завтра ж до його камери посадять тебе.

— Ти мені не давай ключі, я у тебе їх силою взяв. Якщо вимагатимуть пояснювальну, так і пиши.

Охоронець вирвав із рук чергового на поверсі ключі від камери і разом із Гегою пішов коридором. Більше здивованим за чергового був Гега, який пошепки мовив до охоронця:

— А я жодного разу не був у ченця.

— Коли?

— До арешту. Він усе чекав мене…

— Ось, це вона, — сказав охоронець і зупинився біля дев’ятнадцятої камери. Обережно постукав, повернув ключ, відчинив двері і впустив Гегу до камери.

Тіна сиділа на ліжку — боса, у білій сорочці.

Ліжко стояло навпроти дверей, біля стіни, у якій виднілося вікно з ґратами, під яким була стіна, побудована з вицвілої цегли.

Тіна босою сиділа на ліжку, не кажучи нічого, лише слухаючи Гегу, який сидів поруч із нею і обережно, дуже обережно, пестив її пальці:

— Не думай про це… Дідуся мого теж засудили до розстрілу, але він врятувався. Дідусю, чиїм іменем назвали мене, теж було двадцять три роки, коли його засудили до розстрілу, і він мегрельською сказав до Берії, мовляв, смерті не боюся, ти теж туди прийдеш, ось тоді й поговоримо. Вночі його вивели з метехської тюрми, поставили спиною до Кури, а дідусь мій попросив не стріляти у спину, краще дивитись смерті в очі. А ті прицілились, вистрілили і спеціально промахнулися за вказівкою Берії. Дідусь потім постійно казав, що Берія відмовив йому в розстрілі… Він і зараз живий, ти маєш його пам’ятати — на нашому весіллі він все цілував тебе у чоло і плакав… І мене не розстріляють, не бійся, на кінець щось станеться і все ж не розстріляють…

Почувся дуже обережний стук у двері, і Гега підвівся.

– Іду, — сказав Гега дуже тихо і знову сів. Сильно, дуже сильно він стиснув пальці Тіни, за якими так скучив, і заплакав — як колись у дитинстві, коли знайшов на подвір’ї за будинком мертву пташку.

Потім, виходячи з камери, поки охоронець не зачинив двері, Гега ще раз поглянув у бік Тіни, яка так і сиділа на ліжку, з дуже світлим обличчям, і такою Тіна й запам’яталася йому назавжди — як вона сидить на ліжку в камері, із босими ногами та вологими очима…

Незважаючи на все, у Грузії досі вірили, що викрадачів літака не розстріляють. Декому так хотілося, аби цього не сталося, що вони самі вигадували різні версії, серед яких найбільш поширеною була думка про Сибір. Казали, що засуджених до смерті не розстрілювали, а відправляли до Сибіру, на пожиттєву роботу до таємних радянських об’єктів, і що викрадачів літака чекає те саме. Насправді ж засуджених до страти радянська влада розстрілювала, але версія щодо Сибіру була плодом фантазії тих людей, які не вірили у смертельну провину. Засуджених на смерть розстрілювали, але вирок виконувався доволі пізно після його винесення, оскільки керівництво будь-якої республіки мало дочекатися офіційного підтвердження Москви і, як правило, цей процес інколи розтягувався на кілька років. Тому до сьогоднішнього дня важко зрозуміти неабиякий поспіх у справі викрадачів літака — їх розстріляли через півтора місяці після винесення вироку, третього жовтня, але може бути і навпаки — цілком зрозуміло, чому грузинський радянський уряд тоді поспішив із такою старанністю.

Звичайно, офіційно не розголошувалась жодна інформація навіть батькам і членам сімей. Ані тоді, ані згодом нічого не підтверджувалось, проте інформація стосовно розстрілу Геги та його друзів все ж поширилася Грузією та її столицею. Оскільки в умовах радянської влади альтернативних джерел інформації просто не існувало, грузини лише за допомогою західних радіоканалів дізнавались про новини і про все, що радянський уряд старанно приховував від свого народу. Сумну звістку щодо викрадачів літака передав саме «Голос Америки» у день виконання вироку, третього жовтня, але більшість все одно не повірила, що Геги вже немає в живих, оскільки надія не те, що помирає останньою, вона не помирає ніколи.