Дато Турашвілі - Покоління джинс. Втекти з СРСР

Море було спокійним, сонце ж було великим і червоним.

Гега обійняв Тіну й поцілував у щоку. Вона поклала голову на його плече і ще раз відчула, що в цьому світі в неї нікого не було, ближчого за Гегу.

— Чи може людина перепливти море?

— Людина може все, якщо захоче.

— Я не теоретично питаю, чи може людина реально перепливти це море?

— По ширині?

— Так, до Туреччини.

— Може. У нас у кіностудії був один режисер чи оператор на прізвище Александріа, от він переплив.

— Переплив Чорне море?

— Так, звідси до Туреччини.

— Як?

— Потихеньку.

— Я серйозно питаю.

— Серйозно переплив.

— Як?

— Тренувався і переплив.

— До кінця?

— Коли він наблизився до Туреччини, його підняли на корабель.

— Тобто до кінця він все одно не доплив.

— А що йому ще було потрібно, він же не рекорд встановлював, а хотів втекти звідси.

— А де він зараз?

— В Америці…

Вони мовчки сиділи на заповненому білим камінням березі моря і тому здивувались, що навіть не помітили, як над ними зупинились російські прикордонники з автоматами. Спочатку вони попросили в Тіни й Геги документи, а потім пояснили, що вони порушували громадський порядок своєю аморальною поведінкою. Підводячись, здивована Тіна озирнулася, аби впевнитись у тому, що порожній берег насправді не був місцем збору люду, але ще більше її здивувало те, що покласти голову на плече коханої людини є, виявляється, аморальною поведінкою.

Тіна була здивована, Гега ж злий та ображений. Тіна злякалась відповіді Геги й поглядом попросила нічого не казати прикордонникам. Гега від злості прикусив губу, Тіна ж покірно пішла з ним у бік дому, тривалий час навіть не подаючи голосу.

Гега лежав мовчки, а Тіна дуже обережно, по-дитячому пестила його голову, поки він не порушив тишу:

— Тому й не хочу більше тут жити…

— Армія й поліція повсюди грубі й брутальні.

— Але кохання не заборонено ніде.

— У вільній країні, мабуть, так і є.

— От і я хочу жити у вільній країні, хіба ти не хочеш?

— Я хочу разом із тобою.

— Ти не хочеш свободи?

— Разом із тобою мені всюди свобода.

— А як я поїду, поїдеш зі мною?

— Я не зможу перепливти море.

— Я теж, так добре плавати я не вмію.

— Ну, а що ти плануєш?

— Перелечу.

— Літати ти вмієш краще?

— Ти ж янгол, головне, аби твоїх крил вистачило на двох.

— Я серйозно питаю, що ти плануєш?

— Я теж тобі серйозно кажу, що ти янгол.

— Дійсно серйозно питаю.

— Я дійсно полечу, але разом із тобою…

Тіна підвелась, відчинила вікно і поглянула на море. Чорне море було дійсно чорним.

Дато разом з братами уважно слухали отця Теодоре, який дуже спокійно розмовляв на прості, але в той же час значні теми у кімнаті Дато, що на перший погляд скидалася на житло дуже безтурботної молодої людини.

— Ви як поїхали, наступного ж дня до мене в монастир знову прийшли.

— Що хотіли? — спитав Паата й, чекаючи на відповідь, дістав цигарку.

— Мабуть, хотіли дізнатись, яка справа у вас була до мене.

– І що ви їм відповіли?

— Сказав те, про що ми тоді розмовляли.

— А про що ми розмовляли?

— Про Бога, добро і любов.

— То вони цього бояться?

— Більш за все вони бояться саме цього, але не кажуть про це вголос і не борються з церквою, аби народ не бачив. Навпаки — вони змінили стратегію і перед народом зі священиками й ченцями поводять себе шанобливо, а кадебе тихо собі спостерігає за кожним із них.

– І що ти плануєш?

— Те саме, що планував і робив. Протистояння лише посилює мою віру, шлях перших християн починався так само. Небезпека — прожиток віри…

— Ти чернець, і свій вибір ти вже зробив.

— Людина повинна робити вибір всюди й завжди, і немає різниці — світська це особа чи духовна. Все одно потрібно вибирати між добром і злом, світлом і темрявою, рабством і свободою…

— Ми теж зробили вибір, — сказав Кахабер, подивився спочатку на решту, потім на ченця і повторив цю фразу.

— Який вибір? — усіх одразу спитав отець Теодоре.

Хлопці переглянулись ще раз між собою, немовби вагаючись. Після цієї паузи Паата поглянув прямо у вічі отця Теодоре і дуже спокійно мовив:

— Ми їдемо.

— Як?

— Літаком.

— Як?

— Сядемо на американській військовій базі у Туреччині, там уже вони самі про нас подбають.

— Як?

— Як литовці, пам’ятаєш, минулого року так було — американці зустріли їх, неначе героїв.

— Литовцям просто пощастило.

— Нам теж пощастить, трохи налякаємо пілотів, і вони звернуть зі шляху.