Стивен Кинг - Інститут

Люк замолотив руками і ногами. Зік його не пускав. Люк упер ноги в дно і відштовхнувся, майже виринув, але Зік скористався другою рукою і знову його потопив. Цятки повернулися, замиготіли перед очима, то набігали, то відступали, потім знов линули до Люка. Завихрували, мов несамовита карусель. «Вогники Штазі, — подумав Люк. — Я потону, дивлячись на…»

Зік витягнув його за волосся на поверхню. Біла сорочка геть змокла. Він незмигно подивився Люку в очі.

— Я тебе ще раз занурю, Люку. Потім ще раз, і ще раз, і ще раз. Занурюватиму, доки ти не потонеш, тоді ми зробимо тобі штучне дихання і знов потопимо, потім знов приведемо до тями. Останній шанс: яке число я загадав?

— Не… — Люк вивергнув воду, — знаю!

Незмигний погляд Зіка тривав секунд п’ять. Люк дивився йому просто в очі, хоч у самого сльози текли рікою. Тоді Зік мовив:

— У сраку цей бак, і тебе теж у сраку, соколику. Дейве, висуши його і відправ назад. Не хочу більше дивитися на його блядське личко.

Він пішов, грюкнувши дверима.

Люк виборсався з резервуара, захитався, мало не впав. Дейв його підхопив, а тоді подав рушник. Люк витерся насухо і якомога швидше натягнув на себе одяг. Йому хотілося опинитися чимдалі від цього чоловіка і цього місця, але навіть попри смертельну втому, цікавість нікуди не ділася.

— Чому це так важливо? Чому так важливо, якщо ми тут зовсім не для цього?

— Звідки тобі знати, для чого ви тут? — спитав Дейв.

— Бо я не дурний, ось звідки.

— Стули-но пельку, Люку, — сказав Дейв. — Ти мені подобаєшся, але це не значить, що мені подобається ще й слухати, як ти язиком мелеш.

— Для чого б не були ці цятки, вони ніяк не допоможуть вам дізнатися, чи додалося мені до телекінезу ще й ТП. Що ж ви робите, люди? Ви хоч знає…

Дейв ляснув його по обличчю, зарядив такого доброго ляща, що збив Люка з ніг. Вода, яка зібралася в калюжі на підлозі, промочила йому джинси на сідницях.

— Я тут не для того, щоб відповідати на твої питання. — Дейв нахилився до Люка. — Ми знаємо, що робимо, розумнику такий! Ми точно знаємо, що робимо! — І вже піднімаючи Люка, додав: — У нас тут минулого року був малий, який три з половиною хвилини протримався. Противний, мов скалка в дупі, та яйця мав залізні!

Ейвері зайшов до Люка в кімнату, бо непокоївся, але Елліс попросив його піти. Йому хотілося побути на самоті.

— Кепсько було, так? — спитав Ейвері. — Бак. Співчуваю, Люку.

— Дякую. А тепер іди. Потім поговоримо.

— Окей.

Ейвері пішов, завбачливо причинивши за собою двері. Люк лежав на спині і намагався не думати про ті нескінченні хвилини, проведені під водою, але не думати не міг. Він усе чекав, що знову з’являться ті вогники, знову гасатимуть і стрибатимуть перед очима, знову колуватимуть і літатимуть запаморочливими вихорами. А коли вони так і не з’явились, Люк почав заспокоюватися. Одна думка перебивала всі інші — навіть страх того, що цятки можуть повернутись… і лишитися назавжди.

«Забиратися. Треба звідси забиратися. Якщо не вийде втекти, то треба померти ще до того, як мене переведуть у Задню половину і заберуть усе до останку».

Найкусючіша комашня пішла слідом за червнем, тож лікар Гендрікс зустрівся із Зіком Йонідісом перед адміністративною будівлею, де в тіні дуба стояла лавка. Поруч також був флагшток, і зірчасто-смугастий прапор ліниво тріпотів під легеньким літнім вітерцем. Лікар Гендрікс поклав на коліна теку зі справою Люка.

— Ти певен? — мовив він до Зіка.

— Абсолютно. Я занурював цього малого покидька разів п’ять чи шість, щоразу на п’ятнадцять секунд дов­ше, як ви й казали. Якби він умів читати думки, то зізнав­ся б, і до бабки не ходи. Навіть «морські котики» такої срані не витримають, не кажучи вже про малого, в якого і шести волосин на яйцях не набереться.

Гендрікс начебто хотів наполягати, а тоді зітхнув і похитав головою.

— Гаразд. Якось переживу. У нас зараз повно «рожевих», і ще прибудуть. Як із рогу достатку. Та все одно — розчарування. Я покладав на цього хлопця великі надії.

Він розгорнув теку з маленьким рожевим колом у верхньому правому кутку. Дістав із кишені ручку і перекреслив по діагоналі першу сторінку.

— Він хоч здоровий. Еванс нічого не виявив. Ця ідіотка Бенсон так і не заразила його вітрянкою.

— А він був не щеплений? — спитав Зік.

— Щеплений, але вона так старанно його обслинювала. І випадок у неї був важкий. Не можна було ризикувати. Аж ніяк. Краще перебдіти, ніж потім шкодувати.