Стивен Кинг - Інститут

Люк усміхнувся з думкою, що тут навіть Джордж краще не зробив би.

— Може, було би ліпше позбутися його, — ніби між іншим сказала Енні. — У нас у тому дальньому кінці городу місця вдосталь, щоб позбутися тіла.

Люк зітхнув і похитав головою:

— Є ж інші. Він просто дозорець.

— Крім того, — додала Каліша, — тоді ми б нічим не відрізнялися від них.

— І все одно, — замріяно промовив Нікі. Він не продовжив, але Тімові не треба було читати думки, щоб зрозуміти закінчення цієї думки: «…було б непогано».

Тім очікував, що Венді повернеться з Вашингтона до вечері, проте вона зателефонувала й сказала, що залишиться там на ніч. На наступний ранок призначили ще одне засідання на тему майбутнього правоохоронних органів округу Фейрлі.

— Господи, коли це вже закінчиться? — запитав Тім.

— Я впевнена, що це вже останнє. Сам знаєш, ситуація складна, а бюрократія ускладнює все ще більше. Як ви там?

— Усе добре, — відповів Тім і сподівався, що не лукавить.

На вечерю він зварив велику каструлю спагеті, Люк зварганив соус болоньєзе, а Каліша з Нікі приготували салат. Енні кудись щезла, як це часто траплялося.

Вони добре поїли. Була гарна балачка і вдосталь сміху. Тоді, коли Тім діставав торт «Пеперидж Фарм» із холодильника, тримаючи його високо, ніби офіціант у комічній опері, він побачив, що Каліша плаче. Нік і Люк обійняли її обабіч, але не шепотіли заспокійливих слів (принаймні Тім не чув). Вони виглядали замисленими, замкнутими. З нею, але, мабуть, не до кінця; мабуть, загублені десь у власних роздумах.

Тім поставив торт.

— Ка, що не так? Вони ж то знають, але не знаю я. До­поможи-но старому.

— А якщо він правий? Якщо той чоловік правий, а Люк помиляється? Якщо світ загине через три роки… або через три місяці … бо ми його не захищаємо?

— Я не помиляюся, — сказав Люк. — У них є математики, але я кращий. І це я не вимахуюся, це правда. А про мене він що сказав? Мрію про магію? Вони теж так мріють. І не можуть витерпіти, що вони помиляються.

— Ти ж не впевнений! — скрикнула вона. — Я ж чую це в тебе в голові, Люкі, ти ж однаково не впевнений !

Люк не заперечував, просто втупився в тарілку.

Каліша підняла погляд на Тіма:

— А якщо вони мали рацію принаймні раз ? Це буде наша провина!

Тім вагався. Йому не хотілося думати, що те, що він зараз скаже, може мати значний вплив на те, як ця дів­чинка проживе решту свого життя; він зовсім не хотів брати на себе таку відповідальність, але боявся, що все одно вже це зробив. Хлопці також слухали. Слухали й чекали. Надзвичайних сил у нього не було, лише одна звичайна: він дорослий. Зрілий. Вони хотіли, щоб він їм розповів, що монстра під ліжком немає.

— Це не ваша провина. Нікого з вас. Той чоловік при­йшов не для того, щоб попередити вас, аби ви сиділи тихо. Він прийшов, щоб отруїти вам життя. Не дозволяй йому цього, Калішо. Ви всі не дозволяйте. Як вид ми призначені для того, щоб робити перш за все одну просту річ, і саме це ви зробили.

Він потягнувся обома руками й стер сльози Каліші зі щік.

— Ви вижили. Ви скористалися своєю любов’ю й розумом і вижили. А тепер нумо їсти торт.

Настала п’ятниця, а з нею — черга Ніка рушати.

Тім і Венді стояли з Люком, дивилися, як Нікі з Калішею крокують під’їзною доріжкою, тримаючись за руки. Венді мала б відвезти його на автобус у Брунсвіку, але всі троє розуміли, що ця пара потребує — і заслуговує — провести спочатку трохи часу вдвох. Попрощатися.

— Повторімо знову, — сказав Тім годину тому, після ланчу, яким ні Нікі, ні Каліша особливо не переймалися.

Тім і Нікі вийшли за задній поріг, поки Люк із Калішею мили нечисленні тарілки.

— Нема потреби, — відповів Нікі. — Я все зрозумів. Правда.

— І все одно, — наполіг Тім. — Це важливо. З Брунсвіка в Чикаґо, так?

— Так. Автобус рушає сьогодні о сьомій п’ятнадцять.

— В автобусі з ким говориш?

— Ні з ким. Не привертаю уваги.

— А коли дістанешся на місце?

— Телефоную з Флотського пірса дядькові Фреду. Бо саме там мене випустили викрадачі. Там же, де випустили Джорджа й Гелен.

— Але про це ти не знаєш.

— Ні, не знаю.

— А Джорджа й Гелен знаєш?

— Ніколи не чув про них.

— А хто ті люди, що тебе викрали?

— Не знаю.

— Чого вони хотіли?

— Не знаю. Це загадка. Вони мене не розбещували, нічого не питали, і я не чув інших дітей, я ніфіга не знаю. Коли поліція мене допитуватиме, я нічого не кажу.