Джо Хилл: Пожежник

Альберт Голмс ледачо простував коридором, вийшовши крізь подвійні двері, що вели до кімнат обстеження попереднього карантину. На ньому так само був Ебола-костюм. Єдиним, що відрізняло Ала від решти медичного персоналу, був чорний поліцейський шолом з опущеною лицьовою панеллю, який він носив замість гумового ковпака. Його ремінь був затягнутий поверх костюму, на одному стегні висіли жетон служби безпеки та рація вокі-токі [14] «Вокі-токі» ( walkie-talkie — «ходи-балакай») — традиційна назва кишенькової радіостанції; походить від перших моделей «вокі-токі», створених у 1939 р. канадським інженером Дональдом Хінгсом для Королівської піхоти (у 1946 р. за свою роботу отримав Орден Британської імперії). , на другому похитувався тефлоновий кийок.

Гарпер та Ал підійшли одночасно з різних боків.

— Давайте заспокоїмося, — проказав Ал. — Послухай, друже, тобі не можна перебувати тут з цим... як ти його назвав? Тим хуліганом, словом. Пожежний персонал має залишати своє спорядження назовні.

— Сер? Якщо ви пройдете зі мною, я залюбки обговорю з вами стан вашого сина, — втрутилась Гарпер.

— Він не мій син, — відказав Пожежник, — і я не його істеричний батько. Я всього лише чоловік з небезпечно хворою дитиною й важким залізним прутом. Якщо хтось не забере в мене першого, отримає сповна другого. Хочете поговорити? Де говоритимемо? По той бік дверей, де лікарі, чи наприкінці черги?

Вона витримала його пильний погляд, очима переконуючи чоловіка поводитися добре та обіцяючи, що тоді люб’язно поводитиметься з ним, вислухає й поставиться до нього та його хлопчика з теплом, гумором і терпінням. Намагалася показати, що спробує захистити його, бо якщо він не вгамується, то врешті опиниться обличчям на підлозі з перцевим спреєм в очах і чоботом на шиї. Гарпер пропрацювала в колективі менше місяця, але цього вистачило, щоб призвичаїтися до постійного видовища охорони, яка вчить буйних пацієнтів гарних манер.

— Пройдімо зі мною. Я дістану йому лимонного морозива, і ви зможете розповісти про все, що з ним негаразд...

— ...наприкінці черги. Так, як я й думав, — він відвернувся від неї й зробив крок у бік подвійних дверей.

Сестра Лін досі стояла на його шляху. В усякому разі, вигляд вона мала значно поважніший за Альберта Голмса. Була більшою, з неосяжними грудьми й черевом — грізне знаряддя оборони.

— СЕР , — промовила вона. — Якщо зробите ще бодай крок, незабаром нам доведеться обробляти ваші численні синці та набряки. — Вона провела своїм світлооким поглядом вздовж черги. Її наступна заява стосувалася їх усіх: — У цій черзі ми дотримуємося порядку. Легким шляхом чи складним, але його буде дотримано . Всі зрозуміли мене?

Уздовж черги почулося стишене, зніяковіле, покірне бурмотіння.

— Я перепрошую, — піт сповзав скронями Пожежника. — Ви не розумієте. Цей хлопчик...

— Що з ним негаразд? Окрім того, що й з кожним із присутніх? — запитала сестра Лін.

Хлопець був чи не найгарнішим дитям, яке колись бачила Гарпер. Його темні кучері чарівливо звивалися над очима, що сяяли блиском ясної тьмяної зелені порожньої пляшки з-під «коли». Він був у шортах, тож виднілися мітки на його литках: темні вигнуті смуги, схожі на тату, витончені, ледь не візерунчасті.

Без краплі занепокоєння в голосі сестра Лін промовила:

— Якщо ви не заражені, вам не слід його торкатися. Ви заражені?

— Я тут не через себе, — відказав Пожежник. До Гарпер лише згодом дійшло, що це був умілий спосіб уникнути відповіді. — Він мене не торкається.

То було правдою. У хлопчини на руках чоловіка голова була розвернута, а щока притиснена до робочої куртки Пожежника. Але все-таки: якщо Пожежник не був заражений, то він був або дурнуватим відчайдухом, або просто дурнем.

— То що з ним негаразд?

— Шлунок, — відповів Пожежник. — Щось не так зі шлунком. Він ледве може стояти...

— Тут дуже спекотно, — обірвала його сестра Лін. — Я певна, що він не єдина дитина з болями у шлунку. Пройдіть у кінець черги та...

— Ні. Ні. Прошу. Це дитя зовсім нещодавно втратило матір. Вона опинилася в заваленій будівлі кілька днів тому.

Плечі сестри опустилися, й на якусь мить її обличчям промайнула подоба понурого співчуття. Здавалося, вона вперше поглянула не на Пожежника, а на хлопчика, що згорнувся в його обіймах.

— Ах. Це паскудство. Слухай, золотце, це просто паскудство.

Якщо хлопчик і слухав, то жодного знаку не подав. Сестра Лін підвела погляд на Пожежника й уже за мить знову втупилася в чоловіка.