Даніель Коул - Лялька

— Гммм …. Вона… Дуже гарна, — запинаючись, відповів Вульф.

— Ми не думаємо про інших детективів з такої точки зору, — перебив Фінлі, побачивши труднощі свого напарника.

— Це залежить від… — Вульф озирнувся на Фінлі.

— Я хотів сказати, що, звісно ж, вона гарна, — випалив Фінлі, втрачаючи спокій від цієї розмови. — Але…

— Думаю, що кожен із нас по-своєму унікальний і красивий, — мудро закінчив Вульф.

Вони з Фінлі кивнули один одному, бездоганно ухилившись від незручного запитання.

— Але він би ніколи не… — запевнив кур’єра Фінлі.

— Ні, ніколи, — погодився Вульф.

Чоловік нерішуче глянув на двох детективів.

— Добре.

Зі свого кабінету вийшов Сіммонс і побачив, що Вульф усе ще був тут.

— Вимітайся, Вульфе!

Вульф розвернувся до кур’єра.

— Стіл у кутку, — підказав він, перед тим як ступити у вільний ліфт, благаючи, щоб серед того натовпу репортерів, із яким йому доведеться зіткнутися, не було його колишньої дружини.

Більше десяти хвилин Бакстер і Едмундс прочекали у головній приймальні лікарні Королеви Єлизавети. Вхід до кафе та кабінету В. Г. Смітса перекривали хлипкі на вигляд загородки. Коли Бакстер глянула на купку недосяжних «Monster Munch», у неї забурчало в животі. Нарешті охоронець із помітно зайвою вагою без поспіху підійшов до стійки й зовсім непривітна жінка з приймальні вказала на них.

— Агов! — вигукнула вона, помахавши їм так, немов кликала до себе собаку. — Джек проведе вас.

У охоронця на плечі точно були крихти від чіпсів. Неохоче, до болю повільно, він повів їх до ліфтів.

— Ми взагалі-то поспішаємо, — не втрималася Бакстер.

На жаль, складалося враження, що це ще більше сповільнило чоловіка.

Коли вони вийшли з ліфта у підвалі, їхній ескорт уперше до них заговорив.

— «Справжня» поліція не довіряє нам, скромним охоронцям, таке складне завдання, як сидіти біля дверей палати, тож вони взяли це на себе. Велике їм на тому спасибі.

— Після того, як тіло спустили до моргу, його охороняли? — люб’язно поцікавився Едмундс, намагаючись заспокоїти роздратованого охоронця.

Ідучи вузьким коридором, він витягнув свій записник, готовий тут-таки записати відповідь.

— Тут я можу лише здогадуватися, — почав чоловік із перебільшеною задумою, — однак гадаю, що після смерті поліція не вважала того хлопчину небезпечним. Але я повторю, це лише припущення.

Охоронець самовдоволено всміхнувся із власного жарту. Едмундс глянув на Бакстер, очікуючи, що вона похитає головою чи глузуватиме з його дурних запитань. На диво, замість цього, вона вступилася за нього.

— Мій колега намагається, хоча й не дуже вдало, витягнути з вас, чи охороняється морг.

Вони зупинилися біля подвійних дверей без позначок. Чоловік зверхньо постукав пальцем по маленькій наліпці на шибці «Входу немає».

— А це тоді для чого, мила?

Бакстер пройшла повз неприємного чолов’ягу та притримала двері для Едмундса.

— Дякую, ви були най… — вона зачинила двері перед обличчям охоронця, — …паскуднішим провідником.

На відміну від охоронця, який нічим їм не допоміг, патологоанатом був приязним і вправним. За кілька хвилин він знайшов і роздруковані, й електронні файли, пов’язані з Наґібом Халідом.

— Насправді, мене не було тут під час розтину, однак згідно з цими записами причиною смерті визнано тетродоксин. У крові знайшли його сліди.

— І цей тетоксин…

— Тетродоксин, — патологоанатом виправив її навіть без натяку на зверхність.

— Так, він. Що це таке? Як його можна дістати?

— Це природний нейротоксин.

Бакстер і Едмундс безпорадно глянули на нього.

— Це отрута, і, ймовірно, він проковтнув її. Більшість смертей від тетродоксину трапляється від споживання риби-фугу, делікатесу для деяких, хоча сам я надаю перевагу «Ferrero Rocher».

Шлунок Бакстер знову болісно забурчав.

— Хочете побачити тіло? — запитав патологоанатом.

— Будь ласка, — відповіла вона.

Раніше Едмундс не чув, щоби Бакстер користувалася цим словом.

— Чи можу я поцікавитися причиною такого інтересу?

Вони пройшли до стіни з великими начищеними металевими дверцятами морозильників.

— Щоб перевірити, чи голова й досі на місці, — промовив Едмундс, усе ще шкрябаючи щось у записнику.

Патологоанатом глянув на Бакстер. Він очікував, що вона посміхнеться чи, можливо, вибачиться за чорний гумор свого колеги, однак детектив щиро кивнула у відповідь. Трохи збентежений, чоловік знайшов потрібні дверцята у нижньому ряду й обережно витягнув зі стіни полицю. Усі троє затамували подих, коли перед ними матеріалізувався славнозвісний серійний убивця.