Даніель Коул - Лялька

Коли вони зупинилися перед світлофором, Вульф мимохіть глянув на чоловікове обличчя. Без сумніву, то був він. Вульф зайняв позицію просто позаду своєї цілі — досить близько, щоб відчути, як дощ бризкав йому на обличчя, коли краплі відскакували від його чорної парасольки, — і зосередився на оголеній шкірі в основі черепа, куди він занурить свого ножа. Вульф витягнув лезо і притис його до грудей, глибоко вдихаючи, щоб заспокоїти тремтливі руки. Йому потрібно було лише протиснутися вперед…

Щось на іншому боці вулиці відвернуло увагу Вульфа: на вигнутій скляній стіні, що відділяла скульптури колісниці Геліоса нижче від його трьох золотих доньок, які радісно випірнали з даху вгорі, він побачив їхні з Андреа імена. Йому знадобився якийсь час, аби зрозуміти, що перевернуті літери були відображенням біл-борду з рекламою LG у нього над головою. Він глянув угору, щоб прочитати рухому стрічку новин під рекламою з двох букв:

«…у світовому ексклюзивному інтерв’ю… 13.00 за британським літнім часом… Андреа Гол/Вульф розповість у світовому ексклюзивному інтерв’ю… 13.00 за британським літнім часом… Андреа Гол/Вульф…»

Коли натовп людей позаду почав обходити його, щоб перейти на той бік вулиці, Вульф виринув із власних думок. Транспорт зупинився, і він загубив у натовпі того, кого переслідував. Заштовхавши ніж до рукава, він рвонув уперед, углядаючись у обличчя в морі чорних парасольок. Раптом знову полляло як із відра. Вулиці заповнили вигуки погано підготовлених туристів та виразний стукіт крапель по тканині.

Щойно Вульф досягнув відомого перехрестя, у нього врізалася ще одна хвиля людей. Він стояв у сяйві мерехтливих екранів, ще яскравіших під темним небом над головою, і зрозумів, як щойно викрив себе. Безликий натовп штовхав його з усіх боків, де хтось один був не тим, ким здавався.

Вульф запанікував.

Він почав продиратися крізь натовп назад, у відчайдушній спробі вибратися, штовхаючи людей на землю. Він випустив ножа додолу, на море черевиків і коліс, шукаючи ворожі обличчя скрізь, куди падав його погляд. Вульф вибіг у центр вулиці, дотримувався темпу повільного транспорту й озирався мов на військо, яке й досі переслідувало його.

За ним ішла смерть.

Як і кожного ранку перед сніданком, Джоель стояв навколішках на холодній підлозі у своїй кімнаті й молився. Його розбудили працівники лікарні, які у звичний час відімкнули двері й одягли на нього наручники, які тепер він повинен був носити поза межами своєї кімнати постійно.

Два тижні тому він раптом напав на медсестру й успішно подовжив своє ув’язнення. Молода жінка завжди була доброю до нього, і Джоель щиро переймався, що, мабуть, серйозно поранив її, однак просто не міг піти. Він знав, що ховатися від власної долі — це малодушно.

Він був боягузом, адже давно вже мав розрахуватися.

З коридору долинули крики. Джоель зупинився на середині молитви, щоб послухати. Він почув, як повз його двері промайнули важкі кроки, а потім несамовитий крик звідкілясь із будівлі змусив його серце забитися частіше.

Джоель встав і вийшов до коридору, де кілька стурбованих пацієнтів дивилися в бік кімнати відпочинку.

— По кімнатах! — закричав кремезний чоловік, проштовхуючись повз них, і попрямував до джерела неспокою перед тим, як коридори наповнив ще один моторошний болісний крик.

Джоель приєднався до натовпу допитливих пацієнтів, які не підкорилися наказу й заквапилися до подвійних дверей кімнати, де проводили більшу частину своїх днів. Знову почувся крик, сповнений болю. Цього разу Джоель упізнав голос Вульфа. Він проштовхався крізь гуртик інтернів у яскравих формах і зайшов до кімнати відпочинку.

Повсюди валялися розтрощені меблі, а в іншому кутку кімнати лежав непритомний лікар. Троє міцних робітників не могли вгамувати божевільного чоловіка, поки медсестра в цей час несамовито розмовляла по телефону.

— Ні! — волав Вульф, побачивши Джоеля. — Я казав їм! Я казав їм, що це зробив він!

Джоель простежив за ошалілим поглядом Вульфа до великого телевізора: репортер стояв на занедбаній лондонській вулиці. Двоє озброєних поліціянтів тримали тимчасову ширму, щоб прикрити щось, від чого все ще курівся дим.

— Я міг зупинити це! — кричав Вульф, і сльози струмками стікали його обличчям.

Коли до кімнати забіг ще один лікар із велетенським шприцом у руках, схожим на ті, що використовують ветеринари, Вульф відсахнувся від нього, мов здичавіла тварина, але кільком їм не залишалося нічого іншого, як заспокоїти його.