Даніель Коул - Лялька

Едмундс потягнувся до архівної коробки й роздав їм документи.

— Гаразд, — засапаний, почав він. — Вам доведеться трохи потерпіти мене. Тут усе трохи заплутано. Зачекайте, не ці.

Він вихопив із рук Сіммонса папери й кинув на підлогу позаду нього.

— Вам доведеться поділитися, — посміхнувся Едмундс. — Це одна з тих справ, які Вульф брав із архіву. Стефан Шерман, п’ятдесят один рік, Генеральний директор збанкрутілої фірми виробника електроніки. Його син був директором компанії та покінчив із собою після невдалого об’єднання, чи щось таке… Це неважливо.

— А як це стосується справи? — запитала Ваніта.

— Я теж так думав, — захоплено продовжив Едмундс. — Але здогадайтеся, хто винен у тому, що об’єднання не відбулося? — Ґабріель Пул Молодший.

— Хто? — запитала Бакстер, висловлюючи загальну думку.

— Він був спадкоємцем електронної корпорації, який зник зі свого готельного номера, залишилася калюжа крові, а тіла не знайшли.

— О, — із удаваним інтересом промовила Бакстер.

Вони всі мали значно важливіші справи.

— Ось ця, — сказав Едмундс, розпаковуючи ще одну картонну коробку, — Його дочку вбили бомбою… — він вказав на ще одну коробку… — яку встановив ось цей чоловік, якому вдалося задушитися всередині замкненої камери.

Усі були спантеличені.

— Хіба ви не бачите? — запитав Едмундс. — Усі вони — Фаустівські вбивства!

Це спантеличило присутніх ще більше.

— Це міська легенда, — важко зітхнув Фінлі.

— Вони всі пов’язані, — сказав Едмундс, — усіх їх убили задля помсти, а потім гинула й жертва. Ми ніколи не розуміли, як Вульф вписувався до переліку своїх ворогів. Тепер це стає очевидним.

— Це абсурд, — сказав Сіммонс.

— Пальцем у небо, детективе, — сказала Ваніта.

Едмундс покопирсався у ще одній коробці й витягнув звіт.

— Джоель Шеппард, — сказав він. — Помер шість місяців тому, сумнівне самогубство. Засуджений за три вбивства з помсти, переконаний, що Диявол приходив забрати їхні душі. Він був у психлікарні.

— Що ж, ось тобі й відповідь, — глузливо всміхнувся Сіммонс.

— У лікарні Святої Анни, — пояснив Едмундс. — Він лікувався там у той же час, що й Вульф. Десять днів тому Вульф робив запит на цю коробку, і тепер у ній бракує речових доказів.

— Яких доказів? — запитала Ваніта.

— «Однієї закривавленої сторінки з Біблії», — прочитав Едмундс зі звіту. — Гадаю, Вульф дещо знайшов.

— То виходить, ти хочеш сказати, що «Лялькар» значно плодовитіший, ніж ми вважали спочатку? — запитала Ваніта.

— Я хочу сказати, що Фаустівський вбивця — не міф. Що «Лялькар» і є Фаустівським убивцею. Я вважаю, що Вульф встановив особистість убивці й тепер десь там наодинці полює на людину, яку, зрештою, вважає демоном у прямому сенсі цього слова.

Двері кафе відчинилися, і постать, яка вийшла звідти, приєдналася до потоку людей, котрі прямували до яскравих вогнів площі Піккаділлі. Щоб мати кращий огляд, Вульф відступив на кілька кроків управо, однак обличчя чоловіка в натовпі, та ще й під парасолькою, яку той щойно відкрив, було нечітким. Вони розпочали рух.

Вульф мав вирішити: залишатися чи йти?

Це був він, Вульф у цьому був майже впевнений. Він перебіг вулицю і пішов за своєю мішенню вздовж людної вулиці. З кожним їхнім кроком натовп людей густішав, і Вульф намагався не втрачати чоловіка з поля зору. Коли дощ посилився, навіть ті, хто мав відважність іти під слабкою зливою і не зважати на неї, заквапилися в укриття чи несамовито виймали свої парасольки. Уже за секунду тротуар перед Вульфом заповнило щонайменше з десяток однакових парасольок.

Відчайдушно намагаючись не загубити чоловіка, Вульф вийшов із натовпу і пробіг десять метрів вулицею вниз, а потім став позаду кремезної постаті. Коли вони проходили повз наступну вітрину, він силкувався розгледіти відображення його обличчя. Перед тим, як діяти, Вульф мав знати напевне.

Кілька людей навколо зацікавилися такою дивною поведінкою пішохода, і стало зрозуміло, що дехто з них упізнав у цій його намоклій версії знайомого чоловіка з новин. Вульф рвонувся вперед, щоб відірватися від них, і тепер, коли вони пройшли повз «Трокадеро», між ним і його ціллю було лише двоє людей. Він міцно схопив шестидюймового мисливського ножа, якого сховав під пальто, й обігнав ще одну людину.

Він не міг промахнутися.

Він не міг ризикувати тим, щоб убивця вижив.

Вульф чекав ідеальної можливості: тихого парку, порожньої вулички, однак зрозумів, що так було навіть значно краще. Він ховався в усіх на очах, обличчя в рухомому натовпі, лише ще одна людина, яка відступить від мертвого тіла посеред вулиці.