Ірина Смолич - Пісок у склянці

Це діяло на Віктора безвідмовно. І хоча він добре знав усі її прийомчики, щоразу попадався на цю вудочку.

— Тільки недовго, домовились? Не забувай, тобі завтра до школи.

Віктор поцілував її в лоб і попрямував до дверей.

— Добраніч, дорогенька!

— Добраніч, татусю! — відповіла Каміла, знов занурюючись у книжку.

Віктор вийшов з кімнати та обережно прикрив за собою двері. Йому дуже хотілося провести вечір з донькою, а не їхати в місто. На жаль, вибору в нього не було — він і без того запізнився з романом майже на місяць. Несподівана затримка сталася, коли залишалося написати останню главу. Так іноді буває: будь-які слова раптом починають здаватися порожніми й можна цілу вічність битися головою об стіну, благати вибагливу музу повернутися, проте все марно. І тут раптом «Бац!» — фрази самі лягають на папір. Роман закінчено — наче за помахом чарівної палички. Якраз вчасно, щоб книга побачила світ у призначений термін.

Віктор забрав зі свого кабінету роздрукований рукопис, після чого заглянув на кухню, де Ельза поралася з посудом.

— Ти вже йдеш? — вона відставила тарілку в бік і витерла рушником руки.

— Так, поїду, поки не зовсім пізно.

— Може не варто? — в її голосі почулася добре знайома нотка.

Так майстерно, за допомогою інтонації, перетворювати питання на ствердження вміла лише вона. При цьому опонент губився настільки, що починав виправдовуватися за те, чого ще не скоїв. У такій ситуації Віктор почувався дитиною, яку хочуть нашльопати й поставити в кут.

— Ти ж знаєш, мені треба їхати.

Він попрямував до передпокою, Ельза рушила за ним.

— Так, я знаю. І благаю, будь обережний. Сьогодні вночі обіцяли рясний дощ, — попередила вона, спостерігаючи, як Віктор надягає пальто.

— Не хвилюйся, все буде добре, — він взяв теку з рукописом і сунув її під пахву. — Я скоро повернуся.

Як тільки Віктор опинився на вулиці, йому в обличчя дмухнуло вологе осіннє повітря, нагадавши про наближення перших приморозків. Щоправда, вранці ще іноді виглядало сонце і здавалося — теплих днів ще багато попереду. Але ввечері температура падала, та ставало зрозуміло, що зима з її чудернацькими малюнками на вікнах, вологим вітром й довжелезними холодними ночами вже не за горами. Віктора завжди дивувало, чому літо проходить з неймовірною швидкістю, а безрадісна пора року тягнеться майже до нескінченності. І взагалі, що за особливість така нашого розуму сприймати щасливі моменти життя лише як яскравий спалах або коротку мить? І чи не тому ці моменти надовго залишаються у пам'яті, а вся решта часу мов пісок невідворотно провалюється у вічність?

Віктор повів плечима від холоду та, відчинивши дверцята сріблястого «Рендж Ровера», швиденько заліз всередину. Дорога до Марка від котеджного містечка під назвою «Парк-Едем», де мешкало сімейство Нетке, займала не більше пів години відносно спокійної їзди. Якщо казати про сам «Парк-Едем», це було звичайнісіньке передмістя, куди вони переїхали кілька років тому і для чого знайшовся дуже вагомий привід. В якийсь момент Віктор відчув, що починає задихатися в місті: від постійних заторів на дорозі, всюдисущої реклами, нескінченних бетонних лабіринтів, в які людство заганяє себе добровільно, щиро вірячи, що саме там розташовано горезвісне місце під сонцем. До того ж Ельза давно мріяла жити у своєму власному будинку та й коштів на це тепер було достатньо.

По лобовому склу застукали величезні краплі дощу. Віктор запустив двигун, увімкнув фари та виїхав на дорогу. Перед тим, як вийти з дому, він подзвонив Марку Гудвину, своєму видавцеві та за сумісництвом кращому другу, і сказав, що збирається привезти готовий рукопис. У відповідь той зрадів, наче мала дитина.

Вони познайомилися випадково, коли Віктор як адвокат захищав у суді видавництво, де працював Марк. Знайти спільну мову для них не склало особливих труднощів, чому великою мірою сприяла їх спільна пристрасть до рідкісних книг. Йому було дуже комфортно у товаристві цього привітного товстуна невизначеного віку з неслухняною чуприною на голові. Кількості енергії, яка струмувала від нього, могла позаздрити середньої руки електростанція, а його веселий гучний сміх підносив настрій навіть безнадійному песимістові. Крім того, Віктор повністю довіряв Марку, оскільки більш порядної та принципової людини він в житті не зустрічав.

Якось Віктор обмовився, що любить писати. Марк одразу зажадав побачити написане, і два невеличкі оповідання привели його у повний захват. Він так і сказав: «У тебе є талант! Сідай і пиши!» А за пів року з друку вийшов його перший роман, який не став бестселером, але розпродався досить успішно. Після цього Віктор, попри протести Ельзи, кинув адвокатську справу та став письменником, про що ніколи не шкодував.