Стівен Кінг - Кінець зміни

Він вводить «kermitfrog19» і як ім’я користувача, і як пароль — хіба не так він робив це раніше за вказівкою Хартсфілда? Він не певен, але є лише один спосіб перевірити. Ходжес б’є по клавіші «Ввести».

Машина замислюється на одну-дві секунди (здається, що на довше) — і, вуаля, він уже увійшов. Ходжес бачить — і зводить брови: що за знак? Брейді Хартсфілд підписувався «merckill» (Мерседес-кілер) — це Ходжес добре пам’ятає, — а тут хтось інший. Це й не мало б його дивувати, адже Холлі перетворила збоченський мозок Хартсфілда на кашу, але все одно щось є в цьому дивне.

Z-Boy бажає з вами балакати!

Чи бажаєте ви балакати з Z-Boy?

ТАК/НІ

Ходжес тисне «ТАК», і за мить з’являється повідомлення. Одне-єдине речення, півдюжини слів, але Ходжес перечитує його кілька разів, відчуваючи не страх, а хвилювання. Щось йому відкривається. Що саме, він іще не розуміє, але відчуває чималий масштаб.

Z-Boy: Між вами ще не все скінчено.

Ходжес насуплено роздивляється послання. Урешті нахиляється до екрана і пише:

kermitfrog19: Між мною і ким? Хто це пише?

Відповіді немає.

Ходжес і Холлі зустрілися з Пітом та Ізабель у «Їдальні Дейва», забігайлівці, розташованій на відстані кварталу від ранкової божевільні під вивіскою «Starbucks». З огляду на те, що метушня з ранніми сніданками скінчилася, у них є вибір — і вони обирають столик у глибині. На кухні по радіо звучить пісенька групи «Badfinger», офіціантки сміються.

— У мене є лише півгодини, — каже Ходжес. — Потім біжу до лікаря.

Піт нахиляється до нього, вигляд у нього стурбований:

— Маю надію, нічого серйозного?

— Та ні, я добре почуваюся. — І справді, цього ранку так і є, йому наче знову сорок п’ять. Повідомлення на комп’ютері, хоч яке загадкове й зловісне, виявилося кращими ліками, аніж гелюсил. — Перейдімо до наших знахідок. Холлі, їм потрібні об’єкт А й об’єкт Б. Передай-но їх.

Холлі принесла на зустріч свій маленький картатий портфель. Звідти (без надто великого бажання) вона видобуває «Zappit Commander» і кришечку від лінзи, знайдену в гаражі будинку 1588. Обидві — у поліетиленових пакетах, хоча кришечка й досі загорнута в серветки.

— Що це ви таке замислили? — дивується Піт. Поліцейський щосили намагається тримати жартівливий тон, але Ходжес чує в його словах і звинувачувальні нотки.

— Розслідування, — каже Холлі і, хоча зазвичай вона не схильна дивитися людям в очі, швидко зиркає на Іззі Джейнз, немовби кажучи: «Що, зрозуміла?»

— Поясніть, — говорить Іззі.

Ходжес так і чинить, а Холлі сидить поряд, опустивши очі, безкофеїнова кава (вона п’є лише таку) стоїть неторкана. Жінка рухає щелепами, і Ходжес розуміє: вона знову повертається до «нікоретте».

— Неймовірно! — каже Іззі, коли Ходжес закінчує свою оповідь. Вона показує на торбу із «заппітом». — Ви це просто взяли . Загорнули в газетку, як рибу на базарі, і винесли з дому!

Холлі немов зменшується на своєму стільці. Її руки складені на колінах у настільки тугий замок, що кісточки побіліли.

Ходжесові зазвичай Ізабель подобається, хоч одного разу вона мало не збила його з пантелику запитаннями в кімнаті для допитів (то було під час справи містера Мерседеса, коли він по самий зад був у розслідуваннях за межами закону), а от зараз вона йому не надто до вподоби. Він не може добре ставитися до того, хто змушує Холлі настільки зменшуватися.

— Із, дивись на речі розумно. От поміркуй. Якби Холлі не знайшла цю штуку — і то суто випадково, — вона б там так і залишилася. Ви ж, друзі мої, не збиралися обшукувати будинок.

— Ви б, мабуть, економці також телефонувати не стали, — каже Холлі, і, хоча вона ще не підводить очей, у її голосі з’являється метал.

Ходжесові приємно це чути.

— Ми б у свій час відшукали б ту Елдерсон, — каже Іззі, але погляд її оксамитових сірих очей рухається вгору й ліворуч. Класична ознака брехні — і Ходжес одразу бачить: вони з Пітом навіть не говорили ще про економку, хоча, мабуть, колись би й заговорили. Піт Гантлі, можливо, й сумлінний робітничок, а такі зазвичай є ретельними, цього в них не відняти. — Якщо на цьому ґаджеті колись і були відбитки пальців, — каже Іззі, — то їх уже там нема. Можна з ними попрощатися.

Холлі щось ледь чутно шепоче, і Ходжес згадує, що коли вони вперше зустрілися (він тоді абсолютно недооцінював її), то думав про неї як про бурмотливу Холлі.

Іззі нахиляється, очі в неї стають зовсім не оксамитовими: