Стивен Кинг: Куджо

— Що, справді? — відповів Міра, бо треба було щось відповісти. У нього починала боліти голова.

— Га?

— Що, справді, тітко Евві? — загорлав Джордж, бризкаючи слиною.

— О, так, — задоволено верещала тітка Евві, — цієї ночі я бачила блискавку! Це погана прикмета, Міро! Блискавка так рано — дуже погана прикмета! Цього літа багато людей помре від спеки! Паскудне буде літо!

— Мені треба йти, тітко Евві, — закричав Джордж, — маю термінового листа для Стрінґера Болью!

Евві Чалмерс задерла голову і розреготалась у весняне небо. І реготала, доки ледь не похлинулась і на халат не посипався попіл. Вона виплюнула недопалок, і тепер він дотлівав біля її чорного, як піч, і тісного, як корсет, капця. Капця старої жінки. Такі носяться віками.

— Терміновий лист для французика Болью? Та він не зможе прочитати навіть напису на власному надгробку.

— Тітко Евві, мені треба йти! — швидко випалив Джордж і натиснув на газ.

— Французик Болью — найнесусвітенніший дурень, якого лише міг створити Бог! — верещала тітка Евві.

Та від машини Джорджа лишилася тільки хмара куряви. Йому таки вдалося вислизнути.

Вона ще якусь хвилину стояла біля скриньки, дивлячись йому вслід. Особистих листів для неї не було, останнім часом вони взагалі надходили рідко. Людей, що могли б їй написати, майже не лишилося. Вона підозрювала, що скоро й сама за ними піде. Літо навіювало погане передчуття, страшне передчуття. Вона скільки завгодно могла розповідати про ранні блискавки та про мишей, що надто рано повилазили з погребів, але не могла розповісти про спеку, що — вона відчувала — зачаїлася десь зовсім близько над обрієм, як худий і облізлий, та все ж дужий звір із червоними палаючими очима; не могла розповісти про свої сни, гарячі й спраглі, у яких не було тіні, щоб сховатися, про сльози, що приходили без причини і не несли полегшення, лише обпікали очі, як їдкий серпневий піт. Вона вловлювала запах божевілля у поривах вітру, котрий долинав до неї.

— Джордж Міра, ти старий лайнюк, — сказала тітка Евві з сильним мейнським акцентом, звучно і протягло вимовивши останнє слово, вийшло різко, розпачливо і в той же час смішно: «лайнюууук».

Вона рушила назад до будинку, спираючись на свій ціпок, який їй урочисто вручили в ратуші тільки за те, що вона зуміла успішно дожити до старості. Ідіотське досягнення. Не дивно, що ця клята газета прогоріла.

Вона зупинилася на ґанку й задивилася на небо, досі забарвлене в по-весняному чисті, м’які кольори. Боже, але ж вона відчувала, як щось насувається, щось гаряче й лиховісне.

За рік до цього, коли з лівого заднього колеса старого «ягуара» Віка Трентона почало долинати якесь дивне дратівливе клацання, саме Джордж Міра порадив йому звернутися до майстерні Джо Кембера на околиці Касл-Рока.

— Як для цих країв Кембер кумедно веде бізнес, — говорив Джордж, стоячи з Віком біля його поштової скриньки. — Спочатку каже тобі, скільки коштуватиме робота, а зробивши все, вимагає ту саму суму. Дивно, еге ж?

І він поїхав, а Вік залишився стояти, розгублено міркуючи, чи поштар говорив серйозно, чи він став жертвою якогось не вельми зрозумілого мейнського жарту.

Проте Вік усе ж таки зателефонував Кемберу, й одного липневого дня, далеко не такого гарячого, як цього року, вони з Донною і Тедом поїхали за місто. Це виявилося справді далеко, і Вік мусив двічі зупинятися, щоб спитати дорогу. Відтоді він почав називати ці місця Східним Чортовим Запічком.

Вік звернув на подвір’я Кемберів, колесо клацало дужче, ніж будь-коли раніше. Тед, якому тоді було три, сидів у Донни на колінах і усміхався. Подорожі на татковій машині з відкидним дахом дуже тішили його, Донна була теж у чудовому гуморі.

На подвір’ї стояв хлопчина років восьми-дев’яти, ганяючи старий бейсбольний м’яч іще старішою биткою. Пролетівши кілька метрів, м’яч відбивався від стіни стодоли, що, як гадав Вік, слугувала заразом і майстернею, потім котився назад.

— Здрастуйте, — промовив хлопець. — Ви містер Трентон?

— Так, — відповів Вік.

— Піду покличу тата, — сказав хлопець і рушив до стодоли.

Усі троє вийшли. Вік обійшов машину і присів біля поламаного колеса, не зовсім упевнений, чи правильно він учинив, приїхавши сюди. Можливо, краще було б відвезти авто до Портленда. Тутешні обставини виглядали не вельми обнадійливо. У Кембера не було навіть вивіски.

Його роздуми обірвала Донна, що знервовано кликала його на ім’я. Потім:

— Боже, Віку!