Стивен Кинг - Куджо

— Алтея навіть не розуміє, що поставлено на карту, — вів далі Роджер. — Що ж, це моя провина. Я боягузлива квочка, ко-ко-ко. Але їй подобається Бриджтон, Віку, справді подобається. І дівчатка… Вони подружилися з дітьми в школі… і мають озеро влітку. Вони й не уявляють, яке лайно на них чекає.

— Так, це жахливо. Я навіть не переконуватиму тебе в протилежному.

— А Донна знає, наскільки все погано?

— Здається, спочатку вона сприймала це просто як чийсь грандіозний злий жарт, але тепер до неї почало доходити.

— Але в неї, на відміну від нас усіх, ніколи не лежала душа до Мейну.

— Так, спочатку не дуже. Але тепер, гадаю, вона б за голову схопилася, якби довелося повернутися з Тедом до Нью-Йорка.

— Що мені робити? — знову запитав Роджер. — Я ж уже не хлопчик. Тобі тридцять два, а мені наступного місяця виповниться сорок один. Як я маю чинити далі? Оббивати пороги зі своїм резюме? Чи Волтер Томпсон збирається прийняти мене з відкритими обіймами? «Родже, дорогенький, я тримаю для тебе твоє старе місце. Працюєш тридцять п’ять годин, п’ять днів на тиждень». Так він мені скаже?

Вік лише хитав головою, та якась його частка відчувала певну злість на Роджера.

— Раніше я просто скаженів. Добре, це й зараз мене бісить, але більш за все на світі мені страшно. Ночами я лежу в ліжку і намагаюся уявити, що буде потім і як воно буде. І не можу. Ти зараз дивишся на мене і думаєш: «Роджер драматизує». Тобі…

— Я ніколи не думав нічого такого, — урвав його Вік, сподіваючись, що голос не пролунає винувато.

— Не стверджуватиму, що ти брешеш, — сказав Роджер, — але я працюю з тобою надто довго і досить добре вивчив твій спосіб мислення. Краще, ніж ти думаєш. Утім я не звинувачую тебе за такі думки. Але існує велика різниця між тим, коли тобі тридцять два, і тим, коли тобі сорок один. У цей проміжок часу людині псують чимало крові.

— Послухай, але з цією ідеєю ми ще можемо поборотися…

— Що мені хочеться зробити, так це взяти з собою до Клівленда з дві дюжини коробок «Малинової енергії», — сказав Роджер. — Коли вони навішають нам попід хвіст за всі смертні гріхи, я б змусив їх зігнутись і знайшов би місце, куди засунути всю ту кашу. Можеш мені повірити.

— Уявляю.

Вік поплескав Роджера по плечу.

— Що ти плануєш робити, якщо ми втратимо контракт? — спитав Роджер.

Вік уже про це думав. Він розглянув ситуацію під усіма можливими кутами. Буде правдою сказати, що Вік узявся шукати вихід значно раніше, ніж Роджер узагалі змусив себе поглянути проблемі в обличчя.

— Якщо Шарп відмовиться, я працюватиму більше, ніж будь-коли в житті. Тридцять годин на день, якщо буде потрібно. Якщо доведеться взятися за шістдесят дрібних новоанглійських замовлень, щоб компенсувати гроші, які платив Шарп, я їх витягну.

— Ми вбиваємо себе ні за що.

— Можливо, — погодився Вік, — але ми підемо на дно з боєм, чи не так?

— Я підрахував, що коли Алтея піде на роботу, ми зможемо протриматися з цією іпотекою ще десь рік. Думаю, враховуючи теперішні відсоткові ставки, цього часу мало б вистачити, щоб продати будинок, — говорив Роджер. Голос його зірвався.

Зненацька Вік відчув, як воно тремтить у нього прямо під поверхнею губ: уся та купа чорного, бридкого лайна, у яке примудрилася вляпатися Донна тільки тому, що їй конче треба було вдавати дев’ятнадцяти- або двадцятирічну. У ньому ворухнувся якийсь глухий гнів на Роджера, у якого вже п’ятнадцять років був щасливий, непохитний шлюб. На Роджера, якому зігрівала ліжко мила, непретензійна Алтея. Вік здивувався б, якби Алтеї Брейкстоун на думку спала навіть сама ідея зрадити. Роджер навіть уявлення не мав, скільки всього може полетіти шкереберть одночасно.

— Знаєш, — сказав Вік, — у четвер вечірньою поштою я отримав записку…

У двері різко постукали.

— Це, мабуть, замовлення в номер, — сказав Роджер. Він узяв сорочку і витер нею обличчя… Тепер, коли сліз більше не було, Вік зрозумів, що не зможе розповісти Роджерові. Може, тому, що він усе-таки був правий: дев’ять років, які розділяють тридцять два і сорок один, — це справді велика різниця.

Вік відчинив двері, щоб узяти своє пиво й сендвіч. Він так і не закінчив того, що збирався сказати, коли прийшов кельнер. Роджер не питав. Він повернувся до своєї гри і до своїх проблем.

Вік узявся за сендвіч і не вельми здивувався, виявивши, що апетит майже повністю зник. Погляд упав на телефон, і він, усе ще з повним ротом, знову спробував додзвонитися додому. Почекавши до десятого гудка, Вік поклав слухавку. Обличчя трохи насупилося. Було п’ять хвилин по восьмій: минуло п’ять хвилин від часу, коли Тед зазвичай лягав спати. Мабуть, Донна когось зустріла, або в порожньому будинку їм стало сумно і вони поїхали в гості. Урешті-решт, не існувало такого закону, що Тед має бути в ліжку рівно о восьмій, особливо коли на вулиці ще так світло і стоїть така пекельна спека. Звісно, таке може бути. Може, вони граються в парку, чекаючи, доки стане прохолодно, щоб можна було заснути. Правильно.