Стивен Кинг - Мiстер Мерседес

«БЕЙБІ, БЕЙБІ, ТИ МАЄШ КОХАННЯ, ЯКОГО Я ТАК ПОТРЕБУЮ… ТИ І Я, МИ ХВОРІ НА ЦЕ ОБОЄ… І Я — ТАК, ЯК НІКОЛИ ДО ЦЬОГО…»

Брейді усміхається. Це блаженна усмішка змученої проблемами людини, яка після довгих поневірянь врешті-решт знаходить собі спокій. Він кидає погляд вниз, на жовте жевріння вогника готовності, загадуючись, чи проживе він досить довго, щоби побачити, як той переміниться на зелений. Потім він знову дивиться на ту малу негритоску, яка вже підхопилась на рівні, плеще в долоні й мотає своїм кінським хвостиком.

«Подивися на мене, — думає він. — Подивися на мене, Барбаро. Я хочу бути останнім, що ти побачиш».

Барбара ненадовго відривається очима від чудес на сцені, щоб поглянути, чи тому лисому чоловіку в кріслі-візку так само зараз радісно, як їй. З причини, якої вона не може зрозуміти, він чомусь став «її» чоловіком у кріслі-візку. Чи це тому, що він їй нагадує когось? Звісно, такого не може бути, хіба не так? Єдина людина з обмеженими фізичними можливостями, яку вона знає, це Дастін Стівенс у її школі, а він усього лише другокласник. І все одно, щось є ніби знайоме в цьому лисому інваліді.

Весь цей вечір, наче сновидіння, і те, що вона бачить зараз, також схоже на сон. Спершу їй здається, ніби чоловік у кріслі-візку хоче махнути їй рукою, але ні. Він усміхається… і показує їй середнього пальця. Спершу вона повірити в таке не може, але ж ось воно, саме так.

У його напрямку йде якась жінка, переступаючи за раз по дві сходинки, вона йде так швидко, що майже біжить. А позаду неї, ледь не наступаючи їй на п’яти… може, це дійсно сон, бо він схожий на…

— То Джером? — смикає Барбара за рукав Таню, щоб відволікти увагу матері від сцени. — Мам, то…

І тоді все трапляється.

Перша думка Холлі та, що все ж таки першим міг би піти Джером, тому що лисий чоловік в окулярах у кріслі-візку навіть — принаймні наразі — не дивиться на сцену. Він відвернувся і видивляється на когось у центральному секторі, і ще їй здається, ніби цей підлий сучий потрух якраз посилає тому комусь «птаха» середнім пальцем. Але вже пізно мінятись місцями з Джеромом, хоча в нього й револьвер. Рука того в кріслі-візку схована під обрамленою фотографією, яка лежить у нього на колінах, і Холлі жахливо боїться, що це означає, що він уже готовий зробити свою справу. Якщо так, залишилося тільки кілька секунд.

«Добре хоч, що він сидить у проході», — думає вона.

Ніякого плану в неї немає, зазвичай планування в Холлі простягається не далі того, яку закуску їй собі приготувати для вечірнього перегляду кінофільму, але на цей раз її стражденний мозок мислить чітко і, коли вона досягає чоловіка, якого вони шукають, слова, що вискакують з її рота, здаються цілком правильними. Божественно правильними. Їй доводиться нахилитися і кричати, щоб перекрити голосом жвавий, підсилений потужною апаратурою біт гурту на сцені й вереск дівчаток в аудиторії.

— Майку? Майк Сьодевант, це ти?

Брейді відвертається від свого споглядання Барбари Робінсон, сполохано, і тієї ж миті Холлі змахує зав’язаною шкарпеткою, яку їй вручив Білл Ходжес — його Веселим Ляпанцем, — і робить вона це з зарядженою адреналіном силою. Метнувшись по короткій крутій дузі, шкарпетка зустрічається з лисою головою Брейді трохи вище скроні. Серед спільної какофонії гурту й фанатів Холлі не чує спричиненого нею звуку, але бачить, як провалюється всередину шматок черепа розміром з невеличку чайну філіжанку. Руки його злітають вгору, та, що була схована, відкидає фотографію Френкі на підлогу, де трощиться її скло. Його очі нібито дивляться на неї, тільки зараз вони підкочені вгору так, що видно тільки нижні половинки райдужок.

Поряд з Брейді дівчина з тонкими, як патички, ногами вирячилася на Холлі, шокована. Так само й Барбара Робінсон. А більше ніхто не звертає жодної уваги. Вони всі на рівних, розхитуються, і плещуть у долоні, і підспівують.

«Я ХОЧУ КОХАТИ ТЕБЕ ПО-СВОЄМУ… МИ ПОМЧИМО ВЗДОВЖ БЕРЕГА АВТОСТРАДОЮ…»

Рот Брейді відкривається й закривається, наче рот риби, яку оце лише щойно витягли з річки.

«НАСТАНЕ НОВИЙ ДЕНЬ… Я ВКРИЮ ТЕБЕ ПОЦІЛУНКАМИ НА ПІВДОРОЗІ ДО КАРНАВАЛУ!»

Джером кладе долоню на плече Холлі й кричить так, щоб вона почула:

— Холлі! Що в нього під майкою?

Вона його чує — він так близько, що вона відчуває віддих кожного його слова в себе на щоці, — але це як буває по радіо, коли далека радіохвиля допливає глибокої ночі, якийсь діджей, або крикун-проповідник з протилежного кінця країни.