Стивен Кинг - Доктор Сон

Чого він не зауважив (хоча Люсі, мабуть, помітила б, якби вона там була) — Абра не додавала свого голосу до вочевидь безустанного хихотіння подружок. І, з’ївши піалу морозива ( маленьку піалу), вона спитала у батька, чи не проти він, якщо вона повернеться на той бік вулиці й доробить своє домашнє завдання.

— Окей, — сказав Девід, — тільки спершу подякуй містерові й місіс Ренфрю.

Це Абра зробила б і без нагадування, але погодилася з батьком, нічого йому не сказавши.

— Ми тобі завжди раді, Абро, — сказала місіс Ренфрю. Очі в неї були майже надприродно яскравими після трьох бокалів білого вина. — Хіба це не класно? От якби землетруси траплялись частіше. Хоча я балакала з Вікі Фентон — ти ж знаєш Фентонів, з Озерної вулиці? Це лише за квартал від нас, і вона сказала, що вони нічого не відчули. Ну хіба це не химерно ?

— Так, звісно, — погодилась Абра, думаючи, що, коли вже зайшлося про химерність, то місіс Ренфрю краще було не знати й дрібної частки її.

Вона доробила домашнє завдання і вже сиділа внизу, дивилася з татом телевізор, коли зателефонувала мама. Абра поговорила з нею трошки, а потім передала слухавку батькові. Люсі щось сказала, й Абра знала, що саме, раніше, ніж Дейв на неї поглянув і промовив:

— Авжеж, з нею все гаразд. Трохи млосна після домашньої роботи, я гадаю. Дітям тепер так багато задають. Вона тобі розказала, що в нас був землетрус?

— Я до себе, тату, — сказала Абра, вирушаючи нагору, і він неуважно їй помахав.

Вона сіла в себе за стіл, ввімкнула комп’ютер, потім знову його вимкнула. Їй не хотілося грати у «Фруктового ніндзя» [228] «Fruit Ninja» — випущена 2010 р. популярна відеогра, в якій віртуальним мечем треба розрубувати фрукти. і ще менше спілкуватися бодай з кимсь у чаті. Їй треба було подумати, що їй далі робити, бо зробити щось вона мусила .

Вона склала до рюкзака підручники, потім підняла очі, та жінка з супермаркету зирила на неї крізь вікно. Це було неможливим, бо вікно містилося на другому поверсі, але ж вона там була. Шкіру мала бездоганну й ідеально білу, вилиці високі, її темні, широко посаджені очі були ледь скошені в кутах. І ще — Абра зрозуміла моментально і без тіні сумніву — ця жінка була божевільною. Її досконале, дещо пихате обличчя обрамляла ефектна маса чорного волосся, розсипаючись по плечах. Поверх цього громаддя волосся, якимсь дивовижним чином утримуючись, попри його безумну скособоченість, хвацько стирчав потертий оксамитовий циліндр.

«Вона не насправді тут, і її також нема в моїй голові. Я не знаю, яким способом я її зараз бачу, але ж бачу і не думаю, що вона про це…»

Божевільна жінка в темному вікні усміхнулася, і, коли губи її розтулилися, Абра побачила, що вгорі у неї лише єдиний зуб — монструозне, пожовкле ікло. Вона зрозуміла, що це було те, що востаннє побачив Бредлі Тревор, і закричала, закричала так голосно, наскільки в ній було сили… але тільки всередині себе, бо горло в неї було замкненим і голосові зв’язки закрижанілими.

Абра заплющила очі. Коли вона їх знову розплющила, та оскалена білолиця жінка щезла.

«Нема. Але вона могла прийти. Вона про мене знає, і вона могла б прийти» .

Цієї миті Абра усвідомила те, що мусила б зрозуміти відразу, щойно вона побачила ту зруйновану фабрику. Була насправді тільки одна особа, до якої вона могла звернутися. Був тільки один такий, хто міг би їй допомогти. Вона знову заплющила очі, цього разу не для того, щоби сховатися від жаского привиддя, що було дивилося на неї крізь вікно, а щоб покликати на допомогу.

( «ТОНІ, МЕНІ ПОТРІБЕН ТВІЙ ТАТО! ЗРОБИ МЕНІ ЛАСКУ, ТОНІ, ПРОШУ!» )

Так само із заплющеними очима, але тепер відчуваючи тепло сліз на своїх віях і щоках, вона прошепотіла:

— Допоможи мені, Тоні, мені так страшно.

Останній щоденний рейс «Гелен Рівінгтон» називався Присмерковим Круїзом, і тими вечорами, коли Ден був не на зміні у хоспісі, за кермування потягом частенько брався він. Біллі Фрімен, котрий за довгі роки своєї праці на місто Фрейжер водив цей рейс згрубша тисяч двадцять п’ять разів, радо поступався Дену місцем в кабіні.

— Тобі він ніколи не набридає, нє? — спитав він якось у Дена.

— Скинь це на важке дитинство.

Не було воно таким, не зовсім, але після того як скінчилися отримані за угодою гроші, вони з матір’ю часто переїжджали сюди-туди, їй довелося змінити багато робіт. Без диплома коледжу більшість із них були малооплачуваними. Мати забезпечувала дах їм над головами і їжу на столі, але на щось більше зазвичай не вистачало.