Стивен Кинг - Доктор Сон

Отут-то й вибухнула його голова.

Очунявши, він зрозумів, що лежить навзнак на лаві, де перед тим курив Біллі. Біллі сидів поряд з ним, занепокоєний. Та де там в біса, той був переляканий мало не на смерть. В одній руці він тримав телефон, палець завис над кнопками.

— Сховай телефон, — промовив Ден. Ці слова прозвучали сухим кваканням. Прокашлявшись, він спробував знову: — Зі мною все гаразд.

— Ти певен? Ісусе-Христе, я був упевнений, що в тебе удар. Я не сумнівався.

( «Саме так воно й відчувалося» )

Уперше за багато років Ден подумав про Діка Хеллорана, надзвичайного шеф-кухаря готелю «Оверлук» у ті, прадавні, дні. Дік майже зразу зрозумів, що маленький син Джека Торренса має такий самий, як у нього, талант. Ден загадався, чи живий ще Дік. Майже напевне, ні; він наближався до шістдесяти вже тоді.

— Хто такий Тоні? — спитав Біллі.

— Га?

— Ти проказував: «Прошу, Тоні, прошу». Хто це — Тоні?

— Один парубок, знайомий ще в мої пияцькі часи. — Імпровізація прозвучала не дуже, але це було першим, що навернулося йому до все ще очманілої голови. — Хороший друг.

Біллі ще кілька секунд дивився на освітлений прямокутник свого телефону, а потім склав і сховав телефон.

— А знаєш, я не вірю цьому й на цент. Я думаю, в тебе стався один з отих твоїх спалахів. Як того дня, коли ти взнав про мою… — він поляскав себе по животу.

— Ну…

Біллі підняв долоню.

— Не кажи ніц. Якщо ти в порядку, тобто. І якщо там не щось таке погане зі мною. Бо я б хтів знати, коли щось таке. Не думаю, щоб кожному це було підходяще, але мені так.

— Нічого такого з тобою. — Ден звівся на рівні, зрадівши, що ноги його тримають цілком нормально. — Але я мушу перенести на потім наш похід на каву, якщо ти не проти.

— Ані крихти. Тобі тре’ піти додому і лягти. Ти все ще блідий. Що воно не було, а бебехнуло тебе добряче. — Біллі кинув погляд на «Ріву» . — Радий, що це не трапилося, коли ти сидів отам, на троні, й нісся під усі сорок. [231] 40 миль/год = 64,37 км/год.

— Та не кажи, — погодився Ден.

Він перетнув Кренмор-авеню, ступивши на бік «Рівінгтон Хаусу», збираючись виконати пораду Біллі й лягти, але замість завернути у ворота й на оброслий обабіч себе квітами хідник, що вів до старої й величної вікторіанської будівлі, Ден вирішив трохи прогулятися. Тепер він уже віддихався й повертався до тями — повертався до себе, — але вечірнє повітря було таким солодким. Крім того, йому потрібно було поміркувати про те, що було трапилося, і то дуже ретельно.

«Що воно не було, а бебехнуло тебе добряче» .

Це знову повернуло його думки до Діка Хеллорана і до всього того, про що він ніколи не розповідав Кейсі Кінгслі. І не розповість. Те зло, яке він наробив Діні (і її сину, припускав він, просто тому, що нічого не зробив), ховалося глибокого всередині, як врослий зуб мудрості, там воно й залишиться. Але п’ятирічний Денні Торренс сам був тим, кому робили зло — разом з його матір’ю, звісно, — і його батько був не єдиним винуватцем. З цим тоді дещо зробив Дік. Якби не він, Ден разом із матір’ю загинули б в «Оверлуку». Про всі ті речі й досі було боляче думати, вони все ще залишалися забарвленими у ті первісні дитячі кольори страху і жаху. Він волів би ніколи не думати про них знову, але зараз мусив. Тому що… ну…

«Тому що все вертається на своє коло. Може, це доля, може, недоля, але в будь-якому разі воно вертається. Як то сказав був Дік того дня, коли подарував мені скриньку? Коли учень готовий, учитель об’явиться. Не те щоб я був опоряджений когось навчати чогось, окрім, можливо, — якщо не вип’єш, не налигаєшся» .

Він уже дійшов до кінця кварталу і тепер, розвернувшись, попрямував назад. Весь тротуар перебував цілком у його розпорядженні. Фрейжер ледь не лячно безлюднішав, щойно кінчалося літо, і це нагадало йому, як колись був обезлюднів «Оверлук». Як швидко готель тоді опинився у повному розпорядженні маленької родини Торренсів.

Якщо не брати до уваги привидів, звісно. Вони ніколи звідти не виїжджали.

Хеллоран сказав тоді Денні, що їде до Денвера, а звідти полетить у Флориду. Він спитав, чи не бажає Денні допомогти йому донести сумки на готельну парковку, і Денні доніс одну з них до орендованого автомобіля кухаря. Невеличка така, не більша за портфель, але йому довелося нести її, вчепившись обома руками. Коли сумки вже стояли в багажнику, а вони сиділи в машині, Хеллоран дав назву тій штуці, що була в голові у Денні Торренса, штуці, в яку лише почасти вірили його батьки.