Стивен Кинг - Доктор Сон

Гадство.

Гадство, гадство, гадство .

Ранній ранок вівторка.

«Віннебаго» Духоголового Стіва наразі з Енді Зміїне Жало за кермом мчав на схід по І-80 у західній Небрасці з абсолютно легальною швидкістю шістдесят п’ять миль за годину. На обрії тільки почали вимальовуватися перші смужки світанку. В Енністоні зараз було на дві години пізніше. Дейв Стоун стояв у халаті, робив каву, коли задзвонив телефон. Це була Люсі, телефонувала з кондомініума Кончетти на Марлборо-стрит. Голос в неї був, як у жінки, котра вже майже до кінця вичерпала всі свої ресурси.

— Якщо нічого не зміниться на гірше — хоча мені здається, зміни тепер відбуваються тільки в такому напрямку, — Момо мусять виписати зі шпиталю зразу на початку наступного тижня. Учора ввечері я мала розмову щодо її стану з двома лікарями.

— Чому ти не подзвонила мені, серце моє?

— Надто втомилася. І занадто в розпачі була. Гадала, що покращає після нічного сну, але майже не спала. Милий, ця квартира така переповнена нею. Не просто її роботами, а її енергетикою …

Голос дружини стенувся. Девід чекав. Вони були разом уже понад п’ятнадцять років, і він знав — коли Люсі збентежена, чекання іноді краще за балачку.

— Я не знаю, що нам робити з усім цим. Лише погляну на книги — і я вже втомлена. Їх тут тисячі стоять у шафах, а ще складені в стоси в її кабінеті, а домоврядник каже, що ще тисячі їх на складі.

— Нам не обов’язково вирішувати це зараз.

— Він каже, що там також є скриня, позначена Алессандра . Розумієш, це було справжнє ім’я моєї матері, хоча, гадаю, вона сама себе завжди називала Сандрою або Сенді. Я уявлення не мала, що Момо має якісь її речі.

— Для того, хто дозволяв собі розповідати все, як є, у власній поезії, Момо, коли хотіла, вміла бути доволі потайною леді.

Люсі, здавалося, його не чує, вона продовжувала тим самим монотонним, трохи плаксивим, смертельно втомленим тоном.

— Все підготовлено, мені тільки треба буде перепризначити час для приватної санітарної машини, якщо вони вирішать виписати її в неділю. Вони сказали, що можуть. Слава Богу, в неї добра страховка. Вона ще з тих часів, коли Момо викладала в «Тафтсі», [319] «Tufts University» — заснований 1852 р. поблизу Бостона приватний навчально-дослідницький університет, один із найпрестижніших у США; названий на честь володаря цегельні Чарлза Тафтса, який колись пожертвував свою землю під створюваний університет. знаєш. Поезією вона не заробила й цента. Хто в цій йобаній країні тепер заплатить бодай цент за те, щоб почитати вірші?

— Люсі…

— Їй дісталося гарне місце у «Рівінгтон Хаусі» — маленький апартамент. Я зробила по ньому інтернет-тур, роздивилася. Навряд чи вона користуватиметься ним довго. Я потоваришувала зі старшою медсестрою на її поверсі тут, і вона каже, що Момо вже наприкінці її…

— Чіє, я кохаю тебе, серденько. — Це давнє прізвисько, дане їй Кончеттою, нарешті зупинило Лючію. — Усім своїм вочевидь неіталійським серцем і душею.

— Я знаю, і слава Богу, що це так. Це було так важко, але вже майже скінчилося. Я буду дома щонайпізніше у понеділок.

— Ми не можемо дочекатися, коли тебе побачимо.

— Як там ти? Як Абра?

— В обох нас усе гаразд.

Девід віритиме у щойно ним сказане ще приблизно секунд шістдесят.

Він почув, як Люсі позіхнула.

— Я, мабуть, ляжу ще на пару годин. Здається, тепер я зможу заснути.

— Так і зроби. Мені треба вирядити Абру до школи.

Вони попрощалися, а коли Дейв відвернувся від настінного кухонного телефону, він побачив, що Абра вже встала. Вона все ще була в піжамі. Волосся в неї стирчало навсібіч, очі вона мала червоні, а обличчя бліде. У руках вона стискала Гоппі, свого старого доброго кролика.

— Абба-Доцю? Серденько? Ти захворіла?

«Так. Ні. Я не знаю. Але ти захворієш, коли почуєш те, що я тобі збираюся зараз розказати».

— Мені треба поговорити з тобою, тату. І я не хочу йти сьогодні до школи. І завтра також. Можливо, ще якийсь час. — Вона завагалася. — У мене біда.

Перше, що ця фраза призвела йому на ум, було таким жахливим, що він відразу ж це відкинув, але не раніш, аніж це встигла вловити Абра.

Вона невтішливо усміхнулась.

— Та ні, я не вагітна.

Він застиг на півдорозі до неї, посеред кухні, з роззявленим ротом.

— Ти… ти оце щойно…

— Так, — сказала вона. — Я просто прочитала твою думку. Хоча будь-хто здогадався б, про що саме ти подумав тієї миті, тату, все було написано на твоєму обличчі. І це називається сяйвом, а не читанням думок. Я так само можу робити більшість з того, що так лякало вас, коли я була маленька. Не все, але більшість.