Стивен Кинг - Доктор Сон

Він заговорив дуже повільно.

— Я знаю, що в тебе все ще бувають передчуття. І мама теж, ми обоє знаємо.

— Це значно більше за передчуття. У мене є друг. Його ім’я Ден. Він разом з доктором Джоном були в Айові…

— Джоном Далтоном?

— Так…

— Хто цей Ден? Це якийсь хлопець, пацієнт доктора Джона?

— Ні, він дорослий. — Вона взяла батька за руку і підвела до кухонного столу. Там вони обоє сіли; Абра, так само тримаючи Гоппі. — Але, коли він був дитиною, він був таким, як я.

— Абс, я нічого з цього не розумію.

— Тату, є певні погані люди. — Вона розуміла, що не може сказати йому, що вони дещо більше, аніж просто люди, значно гірше , ніж люди, поки сюди не приїдуть Ден з Джоном, щоб допомогти їй пояснювати. — Вони можуть захотіти зробити мені зле.

— Чому хтось міг би захотіти зробити тобі щось зле? Ти верзеш дурниці. А щодо всіх тих речей, які ти колись робила, якби ти й тепер їх робила, ми б зна…

Шафка під висячими вазонками відчинилася навстіж, потім зачинилася, потім відкрилася знов. Вона більше не могла підважувати ложки, але шафки вистачило, щоб привернути його увагу.

— Коли я зрозуміла, як сильно це непокоїть вас, моїх рідних, як сильно це вас лякає, я почала це приховувати. Але більше приховувати я цього не можу. Ден сказав, що я мушу розповісти.

Вона заховала обличчя у ветхому хутрі Гоппі й почала плакати.

Джон ввімкнув свій мобільний, щойно в четвер у другій половині дня вони з Деном зійшли з трапа в аеропорту Логан. Він устиг лише відзначити той факт, що в нього більше дюжини пропущених викликів, як телефон у його руці задзвонив. Він поглянув на віконце.

— Стоун? — спитав Ден.

— У мене купа пропущених викликів з цього ж номера, отже, я сказав би, що, мабуть, так.

— Не відповідай. Передзвониш йому, коли ми вже мчатимемо швидкісною трасою на північ, і скажеш, що ми будемо там… — Ден поглянув собі на годинник, який він так і не переводив зі Східного часу, — близько шостої. Коли приїдемо, тоді йому все й розкажемо.

Джон неохоче заховав телефон до кишені.

— Я впродовж усього польоту назад плекав надію, що не втрачу через це мою лікарську ліцензію. Тепер я лише сподіваюся, що нас не схоплять копи, тільки-но ми припаркуємося перед будинком Девіда Стоуна.

Ден, який кілька разів, поки вони їхали через півкраїни, радився з Аброю, похитав головою.

— Вона переконала його почекати, але саме зараз так багато всього відбувається в їхній родині, тож що за один наразі містер Стоун, як не збентежений американець.

На це Джон відгукнувся посмішкою виняткової понурості:

— Він не один.

Абра разом із батьком сиділа на верхній сходинці ґанку, коли Ден спрожогу завернув на під’їзну алею Стоунів. Із часом вони добре впоралися; зараз була лише п’ята тридцять.

Раніше, ніж Девід устиг її стримати, Абра підхопилася й помчала по доріжці, тільки волосся маяло позаду. Ден побачив, що вона біжить до нього, і передав загорнуту в рушник хітерську рукавицю Джону. Абра стрибнула йому в руки. Вона тремтіла всім тілом.

( «ти знайшов його ти знайшов його і ти знайшов рукавицю дай її мені» )

— Зачекай трохи, — сказав Ден, опускаючи дівчинку. — Нам треба спершу все ретельно з’ясувати з твоїм батьком.

— З’ясувати що? — запитав Девід. Ухопивши Абру за зап’ясток, він відсмикнув її від Дена. — Хто такі ті погані люди, про яких вона каже? І хто збіса ви такий? — Його погляд перекинувся на Джона, і нічого дружнього не було в його очах. — Що, в ім’я Ісуса благостивого, тут відбувається?

— Тату, це Ден. Він такий, як я. Я ж тобі розповідала .

Озвався Джон:

— Де Люсі? Вона про це знає?

— Я не казатиму вам нічого, поки не зрозумію, що відбувається.

Сказала Абра:

— Вона все ще в Бостоні, з Момо. Тато хотів їй подзвонити, але я переконала його почекати, поки ви не приїдете сюди.

Очі її залишалися прикуті до загорнутої в рушник рукавиці.

— Ден Торренс, — промовив Дейв. — Таке ваше ім’я?

— Так.

— Ви працюєте в хоспісі у Фрейжері?

— Так, правильно.

— Скільки часу ви вже зустрічаєтеся з моєю дочкою? — Пальці в нього стискалися й розтискалися. — Ви познайомилися з нею в інтернеті? Можу закластися, що так і було. — Він перевів погляд на Джона. — Якби ви не були Абриним педіатром від того дня, коли вона народилася, я б іще шість годин тому викликав поліцію, коли ви не відповідали на дзвінки.