Мішель Френсіс: Дівчина мого сина

— Я говорила з Шоном, і він хоче знати, що ще «Кавендіш Пікчерз» можуть нам запропонувати.

Ось і її винагорода, і цього разу полегшення було солодшим. Останні кілька років стали важкими часами для продюсування, і Лаурі був необхідний новий контракт. Шон був керівником відділу драми й міг дати їй зелене світло. Те, що він хотів працювати з нею знову, було дуже гарною новиною.

— У тебе є щось, що б ти хотіла з нами обговорити?

Лаура згадала свою дошку ідей — на ній було кілька нових, які вона вже позначила для ITV.

— Так.

— Фантастично! Можеш відправити мені якісь матеріали?

— Звичайно.

— І ми б хотіли влаштувати зустріч, лише ми втрьох.

— Чудово. — Лаура витягла свій i-Phone, і Елісон зробила те саме. Клац, клац, змах.

— Він буде зайнятий аж до наступного місяця, тож як щодо, скажімо, 18 липня?

— Тут?

— Ми хотіли запросити тебе на обід.

— Як чудово! Чекатиму з нетерпінням.

Записавши, Елісон відклала телефон. Вони обмінялися всіма новинами, і зустріч добігла логічного завершення. Ще більше поцілунків та «працювати з тобою просто фантастично», і Лаура вийшла на вулицю. Глянула на годинник — майже третя. Вирішила не повертатися до свого офісу на Ковент Гарден. Було надто спекотно: у новинах повідомляли про нову хвилю спеки й сьогодні в Лондоні обіцяли 32 градуси. Удень завжди було найгірше: пил та випари, здавалося, огортали тебе й липнули до шкіри. Замість цього вона зателефонувала своєму помічникові й повідомила, що решту дня працюватиме вдома. Зупинивши чорне таксі [10] Символ лондонського таксі, яке є найпопулярнішим засобом пересування для місцевих жителів та цікавою розвагою для туристів. , вона стрибнула всередину.

Щойно вони досягли Кенсінгтона, на дорозі побільшало авто, адже саме в цей час батьки забирали своїх дітей зі школи, тому таксист поїхав навпростець вулицею Глочестер. Лаура обмірковувала всі проекти, які могла б показати Елісон та Шону, і аж дотепер не звертала уваги на маршрут. Вона визирнула з вікна й, побачивши, де опинилася, підвелася на сидінні. Он там — на розі Олд Бромптон — синьо-коричнева вивіска. Вони все наближалися до неї, і, коли залишалося якихось там кілька метрів, Лаура вигукнула крізь скло:

— Можете висадити мене тут, дякую!

Вона розрахувалася й почекала, поки таксі від’їде, а потім пішла тротуаром до «Гайсміт та Браун».

Лаура стояла майже перед вітриною й під кутом дивилася на неї, удавши, нібито розглядає фото ексклюзивних квартир, виставлених на продаж, проте насправді намагалася розгледіти працівників офісу. Власне відображення в склі, позиція, на якій вона стояла, та сонцезахисні окуляри значно ускладнювали завдання, і побачити бодай щось їй так і не вдалося. Врешті-решт вона здалася: підняла окуляри, пройшла трохи праворуч і пильно глянула всередину. Вони всі були зайняті, і це дало їй іще кращу можливість спробувати зрозуміти, котра з них — Черрі, однак це й не знадобилося, усе було й так очевидно. Вона була неймовірна.

Коротке блискуче темно-каштанове волосся спадало на гарненьке личко. А тіло змусило б спітніти будь-якого чоловіка. Вражена її красою, Лаура спостерігала за нею якусь мить. Воно й не дивно, що Даніель утратив голову. Вона раділа за нього, однак… не розуміла, як хтось може так засліплювати. Лаура всміхнулася. Вона була задоволена . Черрі супроводжувала покупця, і Лаура побачила її обличчя, на яке падало світло: молода, рішуча, вольова — вона лякала. Лаура швидко відвернулася. Раптом їй стало ніяково від думки, що це шпигування, і вона по-дурному всміхнулася сама до себе. Лаура пройшла далі, однак образ Черрі не виходив їй із голови.

Лаура звернула на обжиту вулицю, залишаючи метушню позаду. Коли вона проходила повз білосніжні будинки, які сяяли на сонці, та дерева, що інколи траплялися поруч із ними, великодушно даруючи затінок, то зрозуміла, що здивована тим, якою виявилася Черрі. Як же виглядали сьогодні двадцятичотирирічні дівчата? Якою була б Роуз, якби була жива? Уже тоді Лаура знала, що хотіла зробити. Вона рішуче розвернулася й пішла додому.

— Чому ти не запросив її на вечерю?

— Що?

Коли Лаура повернулася додому, то побачила, що Даніель був удома, але спав. Тепер вони сиділи навколо великого обіднього столу й усі троє нахилили голови й підтримували рівновагу. Ані Лаура, ані Говард не згадували про маленьку сцену, що сталася суботнього вечора, до того ж минуло вже вдосталь часу, щоб це трохи забулося, і жоден із них не вважав за потрібне порушувати це питання знову.